Лінія Бориса та Ігоря відмінно пишеться, ніби то вони дуже хочуть розповісти мені, що там у них сталося. Борис старший набагато за нього аж на цілих 5 років. Вони такі зворушливі в своєму коханні. Іноді мені здається, що мій проект з равликами погрожує перерости в рожеві гейські шмарклі, але всі інші лінії окрім Бориса та Ігоря і авжеж Ніки та Ольги зовсім натуральні ну майже Кіта ми не враховуємо там зовсім щось незрозуміле коється.
понедельник, 13 мая 2013
Коли я була маленькою я хотіла бути космонавтом, так нетипове хтось скаже для дівчинки професія. Потім десь рочків у 9 я хотіла стати балериною, а от у 16 зрозуміла, що хочу бути вчителем з історії. Я росла і мої бажання що до того, ким я хочу бути - змінювалися, перетворювалися на щось більше. Але в житті кожної людини мабуть наступає така мить, що вона не хоче бути кимось, а хоче бути собою. От зараз я хочу бути собою. А в майбутньому. Я не дуже полюбляю майбутнє, бо не люблю передбачувати його. Так само я не дуже полюбляю минуле, бо в мене є теперішнє. Тому дивлячись зараз на дівчину років 5 з смішними косами, яка так прагнула стати космонавтом, бо прагнула літати я посміхаюся.
Стрічка в волоссі, спідниця розлітається сонечком. Руки вимальовують якісь небесні асани, чи то просто малюють невидимі руни в повітрі. Очі всміхаються оточуючим. Ти танцюєш. Скільки я бачила таких як ти. Веселих і легких танцівниць вдень і вночі, і зовсім пізно, коли ніхто не бачив з пером за столом, за друкарської машинкою, за компом ви писали те що відчували. І слова вимальовували птахів, або зустрічі, або ж ніч і політ. Майстрині, чарівниці. А я от сиджу звичайна собі киця і примруживши око, дивлюся на твій танок. Сонечко гріє моє хутро, а я згадую заметіль і танок іншої дівчини, такої ж як ти вона танцювала навіжено і шалено, закликаючи воїнів на битву. Мій Бог у вигляді безхатченка підходить і бере мене на руки. Посміхається в свої вуса і бороду. А ти закінчуєш свій танок вклоняєшся видимим і невидимим глядачам.
понедельник, 06 мая 2013
Колір неба подарує вам здоров'я, колір ружі подарує радість і любов, колір сонця - стиглий врожай, а колір весняного поля допоможе відродженню природи.
Писати писанки треба від себе, щоб віддавати енергію людям.
Писати писанки треба від себе, щоб віддавати енергію людям.
В неї темнорусяве волосся і сірі очі. Вона обожнює свій ай-пад. Вона підпадає під опис тру ґіпстер. В неї тонкі пальці і дивні каблучки на них. Вона любить танці і чудово танцює танго і румбу. Вона була в Амстердамі, вона вегетаріанка. Вона так хоче просто бути коханою і кохати. А ще вона не любить статки своїх батьків, хоча вони приносять в її життя додаткові інвайти. Вона це Антоніна, та дівчина яку невдовзі він зустріне.
суббота, 04 мая 2013
Знаєш якщо людина хоче бути щасливою, вона нею і є. Якщо людина хоче насолоджуватись життям, вона ним насолоджується. Я люблю життя, я хочу бути щасливою. Мій світ належить мені, ми йдемо далі, кожен зі своїм життям, з тим яке він хоче собі отримати. Посміхнися - життя прекрасне!
пятница, 03 мая 2013
- Ненавиджу - бурмоче вона коту, який аж ніяк не реагує, іде одягатись.
Підтискає пальці ніг і швидко перебігає до шафи де є килим, долівка холодна. Люда забула коли в останнє це було у сестри черговий зрив, хоча ні згадує рік тому.
Рік тому дах дев'ятиповерхівки, Олена стоїть на краю за крок до холодного сірого асфальту і сміється в її руці пістолет, погляд навіжений і жорсткий.
-Ти дійсно хочеш цього? - питає Люда у неї.
-Чому б і ні, мені подобається осінь, як і переважній більшості письменників знаєш ОСІНЬ - вона виділяє це слово, ніби воно має значення і махає пістолетом.
-Опусти пістолет будь ласка - в Люди немає сил на безглузді суперечки.
- Або що? - Олена робить крок і повертається на 360 градусів.
Серце Людмили завмирає від жаху.
-Коли ж скінчиться це страхіття? - думає вона.
-Або я підійду і встану під дулом, щоб ти точно поцілила - відповідає вона і робить крок назустріч сестрі.
Холодне дуло упирається її у лоба. Комок застрягає в горлі і неможливо ковтнути.
Олена зводить курок, роздається гучне клацання.
Людмила зводить очі на Олену, сірі очі дивляться в зелені, довго і пронизливо.
Олена видихає крізь зуби з свистом. Людмила посміхається.
-Тільки зроби це ніжно.
Пістолет летить в бік. Олена падає в надійні обійми сестри. Людмила знає, що зараз буде розповідь про єдиного. Навіщо взагалі потрібні людям ті єдині?
Відповіді немає. Розповідь довга, так само як і реабілітаційний період в приватній клініці міста Києва. Сестра пробула там рівно вісім місяців і три дні і ось знову.
Вона спускається сходами і сідає до машини. Вона не любить машин, вона не любить їхати кудись поночі. Але десь там її сестра потребує допомоги. Тонкі пальці міцніше стискають кермо, коли вона витискає з авта все на що воно здатне.
Олена сидить за столом і розсипає тростинний цукор по столу, тендітні довгі пальці, щось вимальовують. Вона певна, що сестра приїде, як завжди. Навпроти неї сідає чоловік, в нього гострі вилиці і жорстке підборіддя і такі ж сірі очі, як і у її сестри.
-Олено, ти загралася.
-Знаю.
-Ти наражаєш на небезпеку не лише себе.
-Вже було - вона дивиться з під густої рудої чолки на чоловіка.
- Я втомився тебе виручати - чоловік зітхає.
-Ну, Сашко ти ж старший братик.
- І як старший брат - наголошує Сашко - я наполягаю, щоб ми поїхали звідси.
-Ні.
-Чому це ні? - його брови здіймаються ледь не до кромки каштанового волосся.
-Ще Люда не приїхала.
-Якого біса - вигукує чоловік.
-Ну, не сердься.
Двері відчиняються на порозі стоїть Люда.
-Добре, коли родина в зборі - промовляє вона і крива посмішка наповзає на її обличчя. Вона обводить поглядом приміщення: на долівці валяються декілька непритомних здоровил, Олена має розкуйовджений вигляд, у Сашка порваний манжет сорочки майже непомітно.
Підтискає пальці ніг і швидко перебігає до шафи де є килим, долівка холодна. Люда забула коли в останнє це було у сестри черговий зрив, хоча ні згадує рік тому.
Рік тому дах дев'ятиповерхівки, Олена стоїть на краю за крок до холодного сірого асфальту і сміється в її руці пістолет, погляд навіжений і жорсткий.
-Ти дійсно хочеш цього? - питає Люда у неї.
-Чому б і ні, мені подобається осінь, як і переважній більшості письменників знаєш ОСІНЬ - вона виділяє це слово, ніби воно має значення і махає пістолетом.
-Опусти пістолет будь ласка - в Люди немає сил на безглузді суперечки.
- Або що? - Олена робить крок і повертається на 360 градусів.
Серце Людмили завмирає від жаху.
-Коли ж скінчиться це страхіття? - думає вона.
-Або я підійду і встану під дулом, щоб ти точно поцілила - відповідає вона і робить крок назустріч сестрі.
Холодне дуло упирається її у лоба. Комок застрягає в горлі і неможливо ковтнути.
Олена зводить курок, роздається гучне клацання.
Людмила зводить очі на Олену, сірі очі дивляться в зелені, довго і пронизливо.
Олена видихає крізь зуби з свистом. Людмила посміхається.
-Тільки зроби це ніжно.
Пістолет летить в бік. Олена падає в надійні обійми сестри. Людмила знає, що зараз буде розповідь про єдиного. Навіщо взагалі потрібні людям ті єдині?
Відповіді немає. Розповідь довга, так само як і реабілітаційний період в приватній клініці міста Києва. Сестра пробула там рівно вісім місяців і три дні і ось знову.
Вона спускається сходами і сідає до машини. Вона не любить машин, вона не любить їхати кудись поночі. Але десь там її сестра потребує допомоги. Тонкі пальці міцніше стискають кермо, коли вона витискає з авта все на що воно здатне.
Олена сидить за столом і розсипає тростинний цукор по столу, тендітні довгі пальці, щось вимальовують. Вона певна, що сестра приїде, як завжди. Навпроти неї сідає чоловік, в нього гострі вилиці і жорстке підборіддя і такі ж сірі очі, як і у її сестри.
-Олено, ти загралася.
-Знаю.
-Ти наражаєш на небезпеку не лише себе.
-Вже було - вона дивиться з під густої рудої чолки на чоловіка.
- Я втомився тебе виручати - чоловік зітхає.
-Ну, Сашко ти ж старший братик.
- І як старший брат - наголошує Сашко - я наполягаю, щоб ми поїхали звідси.
-Ні.
-Чому це ні? - його брови здіймаються ледь не до кромки каштанового волосся.
-Ще Люда не приїхала.
-Якого біса - вигукує чоловік.
-Ну, не сердься.
Двері відчиняються на порозі стоїть Люда.
-Добре, коли родина в зборі - промовляє вона і крива посмішка наповзає на її обличчя. Вона обводить поглядом приміщення: на долівці валяються декілька непритомних здоровил, Олена має розкуйовджений вигляд, у Сашка порваний манжет сорочки майже непомітно.
Відчуття холодної стінки і нема куди тікати. А в неї холодні тендітні і такі тонкі пальці, як у піаністки, всі кажуть що у скрипалів тонкі пальці. Ах облиште це брехня вони в них, короткі та м'язисті. Ви хоч раз пробували грати на скрипці? Вона грала, вона знає, що у скрипалів не такі пальці. вона відволікає себе думкою про її пальці, коли саме ці пальці сильно натискають її на потилицю, коли ці пальці зариваються в її коротку чуприну, коли вона ривком смикає її волосся, так що на очі сльози навертаються. В них це родинне тонкі пальці, не дивлячись, що одна скрипалька, а інша піаністка.
-Я тебе ненавиджу - вона шепче в її вухо, прямісінько в її вухо, яке горить і дихання в неї м'ятне і солодке, як її улюблені льодяники.
-Вибач - вона хоче сказати вибач, але знає що це марно, що її точно чекає психлікарня, що немає її тут, що її сестри тут немає.
Дівчина прокидається хапає повітря відкритим ротом наче риба, яку викинуло на берег, поруч неї сидить чоловік.
-Привіт - бліді губи розтягуються в штучній посмішці, він просто не вміє щиро посміхатися, він просто не вміє посміхатися взагалі, тому він стільки тренувався перед люстром.
- Тебе тут немає - вона тре очі і знову.
- Я ненавиджу тебе, Людмило -каже Олена її на вухо, воно і досі горить чи це дихання Олени опалює наче вогонь.
Тонкі холодні пальці відпускають волосся, ковзають по шиї ледь чутно, ніби шовк. "Ненавиджу" шепочуть губи, які ледь торкаються шиї. Хвиля тепла заливає її, мозок каже, що це в принципі неправильно.
Людмила прокидається знову, на цей раз за вікном дощ, кіт лежить на підвіконні, на телефоні десять прогавлених викликів всі від сестри.
Вона бере до рук смартфон, там ще повідомлення.
"Я знову в халепі приїзди" і місце де вона є джпс-локація. Зручна штука ці смартфони. Важка доля любити сестру більше ніж щось інше...
-Я тебе ненавиджу - вона шепче в її вухо, прямісінько в її вухо, яке горить і дихання в неї м'ятне і солодке, як її улюблені льодяники.
-Вибач - вона хоче сказати вибач, але знає що це марно, що її точно чекає психлікарня, що немає її тут, що її сестри тут немає.
Дівчина прокидається хапає повітря відкритим ротом наче риба, яку викинуло на берег, поруч неї сидить чоловік.
-Привіт - бліді губи розтягуються в штучній посмішці, він просто не вміє щиро посміхатися, він просто не вміє посміхатися взагалі, тому він стільки тренувався перед люстром.
- Тебе тут немає - вона тре очі і знову.
- Я ненавиджу тебе, Людмило -каже Олена її на вухо, воно і досі горить чи це дихання Олени опалює наче вогонь.
Тонкі холодні пальці відпускають волосся, ковзають по шиї ледь чутно, ніби шовк. "Ненавиджу" шепочуть губи, які ледь торкаються шиї. Хвиля тепла заливає її, мозок каже, що це в принципі неправильно.
Людмила прокидається знову, на цей раз за вікном дощ, кіт лежить на підвіконні, на телефоні десять прогавлених викликів всі від сестри.
Вона бере до рук смартфон, там ще повідомлення.
"Я знову в халепі приїзди" і місце де вона є джпс-локація. Зручна штука ці смартфони. Важка доля любити сестру більше ніж щось інше...
среда, 01 мая 2013
She's totally dead, last what did she feel it was cold little drizzle. She wrap at her trench coat and step out on the road. Last thing what she remembered it gray car. Now she lay down between footway and road he kneel over her and take a quick look. He gently touching her arms they're so cold. He murmuring "Sorry heart it was a collateral damage". He caressing her wrist with thumb and mean smirk pop up at his face.
вторник, 30 апреля 2013
Я - Ти знаєш я просто не хочу зараз ні про що думати.
Є- Я просто хочу щоб хоч хтось мене вислухав.
Дивно чути її голос в слухавці ніби ми в різних містах, або навіть країнах, хоча живемо навпроти одна одної.
Я - Я тебе слухаю.
Є - Мене ніхто не розуміє, ніхто не кохає, навіть ти - ці нотки звинувачення, скільки разів я чула це в її голосі.
Я зітхаю і кажу : Припустимо так воно і є.
Є - Ось бачиш - не послухавши перебиває вона мене - так завжди, я нікому не потрібна, мій чоловік мене не кохає, ти мене теж не кохаєш, ніхто не хоче мене слухати.На роботі все погано, друзі про мене забули вже три дні.
Так якщо три дні вона не може бачити друзів це для неї вже трагедія.
Є - Вже три дні ніхто не дзвонить. Про мене навіть Наталка і те забула.
Я - У неї мала дитина - і я взагалі не знаю, чому я знаю про її друзів стільки подробиць, я між іншим трясця з ними не дружу, хоча наші розмови по телефону, коли вона просто говорить і говорить і не може зупинитися все це пояснюють.
Є - Ну і що, хіба так важко виділити мені хвилинку.
Я - Згадай, коли в тебе Лада була малою.
Є - Я могла виділяти друзям хвилинку.
Так куди ж ти без уваги друзів то!
Я - Так ти просто героїня.
Є - Мені не подобається твій тон.
Я - А мені подобається.
Є - Я зараз закінчу розмову.
Я - Авжеж.
Є - Чому ти така, на тебе погано впливає твоє нове оточення, ти зовсім не цінуєш.
Я - Я дійсно дуже втомилася зараз вже перша година ночі, що ти конкретно хочеш?
Є - Мені нудно я втомилася, давайте зберемося.
Я - Чудова ідея, розповіси це дівчатам.
Є - Ти з мене кепкуєш?
Я - Ні.
Є - А ти їх обдзвониш?
Я - Ні.
Є - Чому?
Я - Бо я не хочу поки що збиратись, та і грошей в мене не дуже багато.
Є - Ну у мене чи в тебе знову зустріч з твоєю тою.
Я - Будь ласка я дуже прошу не казати так про людину, яку я кохаю.
Є - Ти з нею зовсім....
Я не дослуховую кладу трубку, вимикаю звук на телефоні, бо набридло. Заходжу на фб там велике суворе та гнівне повідомлення від неї. Чудово за всіма правилами, я не іду на її день народження, хоча авжеж не іду, адже я їду до Львову!
Є- Я просто хочу щоб хоч хтось мене вислухав.
Дивно чути її голос в слухавці ніби ми в різних містах, або навіть країнах, хоча живемо навпроти одна одної.
Я - Я тебе слухаю.
Є - Мене ніхто не розуміє, ніхто не кохає, навіть ти - ці нотки звинувачення, скільки разів я чула це в її голосі.
Я зітхаю і кажу : Припустимо так воно і є.
Є - Ось бачиш - не послухавши перебиває вона мене - так завжди, я нікому не потрібна, мій чоловік мене не кохає, ти мене теж не кохаєш, ніхто не хоче мене слухати.На роботі все погано, друзі про мене забули вже три дні.
Так якщо три дні вона не може бачити друзів це для неї вже трагедія.
Є - Вже три дні ніхто не дзвонить. Про мене навіть Наталка і те забула.
Я - У неї мала дитина - і я взагалі не знаю, чому я знаю про її друзів стільки подробиць, я між іншим трясця з ними не дружу, хоча наші розмови по телефону, коли вона просто говорить і говорить і не може зупинитися все це пояснюють.
Є - Ну і що, хіба так важко виділити мені хвилинку.
Я - Згадай, коли в тебе Лада була малою.
Є - Я могла виділяти друзям хвилинку.
Так куди ж ти без уваги друзів то!
Я - Так ти просто героїня.
Є - Мені не подобається твій тон.
Я - А мені подобається.
Є - Я зараз закінчу розмову.
Я - Авжеж.
Є - Чому ти така, на тебе погано впливає твоє нове оточення, ти зовсім не цінуєш.
Я - Я дійсно дуже втомилася зараз вже перша година ночі, що ти конкретно хочеш?
Є - Мені нудно я втомилася, давайте зберемося.
Я - Чудова ідея, розповіси це дівчатам.
Є - Ти з мене кепкуєш?
Я - Ні.
Є - А ти їх обдзвониш?
Я - Ні.
Є - Чому?
Я - Бо я не хочу поки що збиратись, та і грошей в мене не дуже багато.
Є - Ну у мене чи в тебе знову зустріч з твоєю тою.
Я - Будь ласка я дуже прошу не казати так про людину, яку я кохаю.
Є - Ти з нею зовсім....
Я не дослуховую кладу трубку, вимикаю звук на телефоні, бо набридло. Заходжу на фб там велике суворе та гнівне повідомлення від неї. Чудово за всіма правилами, я не іду на її день народження, хоча авжеж не іду, адже я їду до Львову!
воскресенье, 28 апреля 2013
Вона щось креслить в своєму нотатнику, сьогодні її все дратує. Навіть я з своїми недолугими кольоровими фломастерами і шматочками паперу. Вона кидає мені в обличчя фантікі з під цукерок і каже: йди геть.
-Я ж піду.
-От і іди.
-От і піду - але всупереч своїм словам я саджусь поруч на траву.
Вона зітхає і кладе свою голову мені на плече, починає скаржитись. Скаржиться вона на все навколо: на погоду, тепер от занадто теплу, на чоловіка, який не дає малювати вдома і засуджує дуже дорогі фарби і пензлі, на шефа, який дістав нагадуваннями, що вона бухгалтер впершу чергу, на малого, який не слухається. Я слухаю і не перебиваю її. Вона завжди їсть одні й ті самі цукерки "Шоколапки" та "Шалену бджілку".
Коли її монолог завершиться я спитаю лише одне - Як ти?
-Я скучила - вона ледь посміхнеться і трохи стисне мою руку. В неї слабкий потиск руки. Вона ковиряє землю з травичкою носком яскравих балеток з Плато.
- Я теж - киваю і продовжую просто дивитись на річку.
-А ти як?
-Звільнилась.
Її зовсім не дивує ця новина.
-Куди тепер?
Я стискаю плечима.
-Як завжди - вона підводиться з трави і йде геть. Вона завжди йде перша. А перед моїми очима річка. Я так люблю приходити на це місце.
-Я ж піду.
-От і іди.
-От і піду - але всупереч своїм словам я саджусь поруч на траву.
Вона зітхає і кладе свою голову мені на плече, починає скаржитись. Скаржиться вона на все навколо: на погоду, тепер от занадто теплу, на чоловіка, який не дає малювати вдома і засуджує дуже дорогі фарби і пензлі, на шефа, який дістав нагадуваннями, що вона бухгалтер впершу чергу, на малого, який не слухається. Я слухаю і не перебиваю її. Вона завжди їсть одні й ті самі цукерки "Шоколапки" та "Шалену бджілку".
Коли її монолог завершиться я спитаю лише одне - Як ти?
-Я скучила - вона ледь посміхнеться і трохи стисне мою руку. В неї слабкий потиск руки. Вона ковиряє землю з травичкою носком яскравих балеток з Плато.
- Я теж - киваю і продовжую просто дивитись на річку.
-А ти як?
-Звільнилась.
Її зовсім не дивує ця новина.
-Куди тепер?
Я стискаю плечима.
-Як завжди - вона підводиться з трави і йде геть. Вона завжди йде перша. А перед моїми очима річка. Я так люблю приходити на це місце.
пятница, 26 апреля 2013
Ти ж знаєш як все буває, адже знаєш, коли тебе затягує в чергову халепу ти кажеш собі : нє, нє, ніколи в житті, це останній раз. Ну все що прийнято казати в таких випадках і потім занурюєшся у це лайно по саму маківку. Так і цього разу ти посилаєш відверто в дупу, спалюєш мости, хворієш, суєш голову до холодильника, щоб хоч якось остудити свій пил. І це все з рівноцінно допомагає, як мертвому припарка, тому на суботу у тебе великі плани: гори і пляшка з чорним чаєм і кіло апельсинів, а ще папір і фломастери. Ти будеш пити чай писати, або малювати і читати свої вірші тим горам, а точніше Неаполю. А ще б не забути вимкнути телефона. Хоча, якщо це нічого не зробить з твоєю простудою ти знов зробиш щось радикальне і я навіть не хочу це уявляти, ти ж така ж придурашна, як і я.
Ти знаєш я буду жахливою бабцею, сухонькою старенькою з ціпком, яка буде шкутильгати на ліву ногу, бо саме ліву ногу я постійно підвертаю. Я правда не знаю чи будеш ти зі мною, коли мені буде років так сто з чимось, так я планую дожити саме до такого віку. Але я буду вічно чимось не задоволеною це точно, я буду казати що молодь вже не та, доставати тебе своїми веганськими кулінарними ізисками, я планую чомусь зістаритись із тобою. Так я знаю що це по-дурному. Так я по старому буду ненавидіти голубів, цих некорисних, безнадійних птахів на мою думку, буду пити міцну каву і вставати ані світанок, ані ранок, щоб приготувати тобі поїсти. Буду жахливо шурхотіти ногами пересуваючись кухнею. Буду згадувати не до ладу колір твого волосся і захоплюватися ним. Буду знаходити дурні кросворди і вмовляти тебе розгадувати їх разом зі мною. Буду казати тобі, що ми виростили з тобою чудових дітей, і напам'ять буду знати скільки в тебе ластовиння на обличчі, бо коли ти спала, я мала дурість один раз їх перерахувати. Ти знаєш я буду жахливою бабцею, але знаєш що це буде не важливо, бо поруч будеш ти і тому я просто забуду, що ненавиджу голубів, про те що щось іде не так як я хочу, буду казати про молодь лише з позиції своєї, полюблю ті кляті судоку, а не кросворди, навчуся чи то пак згадаю, як готувати м'ясо, буду тримати свої захоплення до тієї миті, коли ми зостанемося на одинці з тобою. Адже зовсім не важливо ким ти будеш в старості - важливіше з ким ти будеш в старості.
Кривавий кашель досить поважна причина, щоб хотіти мовчати. Кривавий кашель і температура в середині наче в пеклі досить поважна причина, щоб виправдати голову в холодильнику, проте там було холодно. Кіт образився він вже півдня ображається та сидить на підвіконні. Видужувати організм просто не хоче. Думаю, що ж ще я не зробила, чи можливо треба було валити раніше ще в березні з моєї колишньої роботи. Кривавий кашель дере горло, я приховую сліди кашлю, промиваю горло ромашкою, запарюю солодкий чай з лимоном і шавлією, ввечері я знов буду посміхатися і накривати на стіл, а зараз я просто слухаю музику.
среда, 24 апреля 2013
Бог не знав звідки вона у нього з'явилася. Просто одного разу маленьке кошеня з поміж тисячи людей і тварин, які снували туди сюди на Кексовій вулиці зачепило своїми лаписьками саме його біло-зелені штани в прямовмісну смужку. Кошеня було зухвале і мало бузково-попелястий колір, з різними очима, одне око кошеняти було червоне, як борода пана Бога, а інше зелене, як його улюблена трубка з трьохлистником.
-Дзусь - пан Бог скривив губи і постарався забрати край своїх штанів.
Кошеня навіть вухом не поворухнула, а лише міцніше стисло кігті на свої здобичі.
Бог зітхнув і нахилився підхопив неслуха на руки, той виявився дівчинкою. Отак вона і залишилася. Пан Бог довго не думав як її назвати і стала киця Ясочкою.
Ясочка була доволі шкідливим кошеням, постійно рвала найліпші штани пана Бога, пісяла в його східні капці з загнутими носаками і ганяла його рожевих голубів з даху ратуші. Але вона мала і гарні риси, вона муркотіла у нього на руках після важкого дня, коли пан Бог приземлявся на дах ратуші, щоб хоч трохи відпочити, розчісувала йому бороду і поводилася дуже пристойно, тому ось вже кілька років вони співіснували в ладі та мирі одне з одним.
-Дзусь - пан Бог скривив губи і постарався забрати край своїх штанів.
Кошеня навіть вухом не поворухнула, а лише міцніше стисло кігті на свої здобичі.
Бог зітхнув і нахилився підхопив неслуха на руки, той виявився дівчинкою. Отак вона і залишилася. Пан Бог довго не думав як її назвати і стала киця Ясочкою.
Ясочка була доволі шкідливим кошеням, постійно рвала найліпші штани пана Бога, пісяла в його східні капці з загнутими носаками і ганяла його рожевих голубів з даху ратуші. Але вона мала і гарні риси, вона муркотіла у нього на руках після важкого дня, коли пан Бог приземлявся на дах ратуші, щоб хоч трохи відпочити, розчісувала йому бороду і поводилася дуже пристойно, тому ось вже кілька років вони співіснували в ладі та мирі одне з одним.
вторник, 23 апреля 2013
-Ти знаєш – сказала вона – я просто ненавиджу цей стан.
-Але ж ти можеш літати – відповів він її.
-І нашо мені крила? – гірко вона всміхнулася, якщо ти їм заздриш.
-Ні.
-Не бреши, прошу. Адже ми довірились один одному, тому прошу не бреши – вона змахнула крилами і заховала їх.
-Заздрю – він похилив голову на груди – я не гідний тебе.
-Дурень – похитала вона головою – я кохаю тебе, яка різниця з крилами чи без.
Він ніжно обійняв Ясну і промовив про себе : кохаю – її серце і його знов застукотіли разом.
Яка різниця тобі хто і яка людина, якщо кохаєш, бо її - різниці насправді не існує взагалі!
-Але ж ти можеш літати – відповів він її.
-І нашо мені крила? – гірко вона всміхнулася, якщо ти їм заздриш.
-Ні.
-Не бреши, прошу. Адже ми довірились один одному, тому прошу не бреши – вона змахнула крилами і заховала їх.
-Заздрю – він похилив голову на груди – я не гідний тебе.
-Дурень – похитала вона головою – я кохаю тебе, яка різниця з крилами чи без.
Він ніжно обійняв Ясну і промовив про себе : кохаю – її серце і його знов застукотіли разом.
Яка різниця тобі хто і яка людина, якщо кохаєш, бо її - різниці насправді не існує взагалі!
понедельник, 22 апреля 2013
-Я рада - вона посміхається так щиро, як може робити лише вона, ми продовжуємо розмову. Сходинки здається ніколи не скінчаться. Сонечко визирає з-за хмаринок. Вона розкуйовджує собі чуприну, як і раніше, тільки от серце вже не завмирає, але ти знов стаєш більше слухачем ніж оповідачем і ти слухаєш її. Дивишся на її нафарбовані очі і думаєш: ця зустріч була варта отого її "Я рада". Вона рада за тебе, а ти радієш за неї: вона кохана і кохає, це найголовніше для людини кохати, приймати думку, що тебе можуть кохати за те що ти це ти.
Небо розриває блискавка, хмари насуваються темними почварами на нього. Бог змінює напрямки, блукає колідорами, стрибає по світах і сміється ніби в угарі. Вона нерухомо спостерігає за ним - за своїм Богом. Кішка лежить на даху, дивиться примруженим очима на його шаленість і на важке імлисте небо, поводить вухами від надгучного, нелюдського, ультразвукового крику і чекає. Чекає, коли він вгамується. Богу набридає він легенькою хмаркою приземлюється на краєчок даху і сідає поруч з кицею, чеше її за вухом, дістає з-за поясу помаранчевого кардігану зелену трубку і робить затяжку, випускає дим в вигляді метелика. Метелик спочатку прозора ледоь обмальована хмаринка, потім контури стають чіткіще, крильця його набирають кольору червоних ягід і ось метелик спархує крильцями і летить. Бог посміхається в червоні вуса і випускає ще декілька метеликів. Кішка сідає йому на коліна, ретельно топчеться і впивається кігтями з усієї сили, ніби кажучи- ось тобі за те що залишив мене, ось за те що так гучно кричав, ось тобі за всі мої хвилювання. Нарешті умощується і лягає. Бог гладить кішку від вух по самій спині, киця вдячно муркотить. Небо розвиднюється і сонечко привітно посміхається навколишнім. Що ж буря минула і люди знов виходять з своїх домівок, прочиняють вікна, найпершими на вулиці висипається дріб'язок дітлахів, які гучно починають у щось грати, потім з магазинів виходять випадкові перехожі і приязно розмовляють один з одним. Киця відкриває одне око дивиться на сонце, яке на всю силу променів гріє землю і чи то відблиск, чи справді сльоза майорить в нім.
воскресенье, 21 апреля 2013
