Я закохуюсь в особистість - не в стать, або зовнішність, я закохуюсь в душу - не в оболонку!
среда, 19 марта 2014
Я згадала, що давно сюди не писала. Я згадала так іж самі дії та слова, які я почула від наших можновладців я вже цим марила, тобто бачила про це сон. Я згадала, що сон я тоді довивилася до кінця і що в тому сні я бачила, як демонтовані герб України та літери на Раді Міністрів повертають назад на їх законнне місце, з тою відмінністю, що не автономна республіка, а область. Я так завжди і буду згадувати по крихіткам, що ж там ще було. Я не поміняю пащпорт, я нікуди звідси не поїду, бо це моя земля. Я чекаю на квітень місяць. Руской весни немає це омана, є лише українське пробудження, і ще не всі з нас побудилися від сну, ми поки спимо, ми скоро прокинемося, вже зовсім скоро. Пташка звила гніздечко в кущах в парці, це щось значить. Але що це за ознака, кожен вирішує сам для себе. Прокидайтеся швидше мої любі)
суббота, 21 декабря 2013
Я ніяковію, верзу якісь дивні несінитниці поруч з тобою. А коли мовчу то чую стукіт шаленого серця у грудях. у тебе такі теплі руки, що хочеться, щоб ти мене обійняв - зігрів, відігрів своїм теплим диханням. Я мовчу, я так довго мовчу, бо якщо я розтулю свого рота, то мені здається я вибухну мильйонами кольорових скелець відтого що ти поруч, від того, що ти такий мовчазний, від твого гарного голосу. Але мовчати довго не виходить і я говорю, потоком ллються слова, бо втримати почуття в собі майже не виходить. Я з пересердя відкриваю вершки не з того боку, ти відбираєш у мене пластмасову чарочку з ними - допомагаєш. В мене тремтять пальці - я дужче стискаю в руках стаканчик з кавою. Помічаю твої дву футболки під теплим светром - два моїх улюблених кольори помаранчевий і жовтий. згадую літо і соняшники. Тепло розливається по всьому тілу. Я проводжаю тебе на Київ, так хочеться розплакатися вголос, замість цього я жартую і питаю про твій диплом. Ти відповідаєш я вслухаюся в голос і думки розбігаються навсебіч. Не виходить зібратись до купи, коли ти обіймаєш мене на прощання я забуваю, як дихати і поспішаю вийти, бо не вистачає повітря, я хапаю мороз ротом і відвертаюся, втікаю поспішно на зупинку. Діставшись додому тролейбусом, я довго ще не можу заснути від враження тобою. Я просто хочу написати: повертайся скоріше, без тебе в Сімферополі порожньо!
среда, 30 октября 2013
Він знов в слухавці рахую до десяти. Він завжди так невчасно. - Я працюю. - наголошую, намагаюся якось не розмовляти. Не виходить, він видушує з мене літери одну за одною. Я дивлюся на лак на нігтях він зовсім стерся. Він злиться, але не показує та я все відчуваю. Хочеться приїхати до того Львову і обійняти цього дурака і прошепотіти на вухо, що йому не потрібен ніхто, щоб вказувати на його крутість. Він же не повірить. Я кидаю слухавку. Він з впертістю віслюка продовжує дзвонити. Улюблена пісня "Redplanet – Hold Your Breath" починає дратувати. Не витримую - відповідаю. В нас з ним залишилось так небагато часу. Всього лише років два, до того як мене не стане. Він це мабуть відчуває. Я дивлюся на лінію життя та підтискаю губи. Він знов щось каже в слухавку.
понедельник, 02 сентября 2013
Вона хоче пояснень просто тут і зараз. Спочатку в Дарцю летить чашка з кавою, розбивається точно в сантиметрі від скроні. І вона дякує: Богу, мамі, своій жазі до нового, що ходила в підлітковому віці на карате. Місце чашки займає улюблений чайник Дарці і її терпець уривається.
-Що таке? - в один кліп очима вона опиняється біля Мари і припирає ту до стіни.
-Відпусти мене, курва. - так "курва" в цьому випадку це не фігура мови.
- Я не курва. - піаністка боляче бє дівчину об стіну, ні краплини не дбаючи про безпеку, але не на повну силу, бо не має наміру вбити, лише заспокоїти. Стискає плечі ще сильніше, на завтра там будуть синці - це так само очевидно, як і те що Мара так просто не здасться.
-Курва, я бачила тебе з твоєю підопічною. - вона просто викрикує це в обличчя Дарці.
-І що? - піаністка просто дивиться в очі, кути її вуст трохи піднімаються.
-Ти обіймала її. - в голосі бринить звинувачення і трохи образи.
Але натомість, щоб заспокоїти Мару Дарця відпускає плечі дівчини і відвішує їй гучного ляпаса. Голова бузковолосої дівчини відкидається назад. Щока нестерпно горить.
-Скільки разів казала не підглядати, коли я займаюся з учнями! - чітко вимовляє вона слова ніби з цвяхомету, кожне слово прибиває до стіни ще більше.
-Ти.. - ти... - Мара не може підібрати слова і її очі кольору яшми наповнюють сльози, вона закусує губу, але втекти не намагається.
-Я не ясно виражаюся? Я не українською розмовляю?- слова боляче бють у груди.
Дівчина з бузковим волоссям лише шмигає носом у відповідь.
- Дурепа. - Дарця притискає її до своїх грудей і ніжно шепоче в волосся - ревнива, велика дитина.
-Я.. - знов слабке заперечення.
Піанстка боляче тягне за волосся: Заткнися, га.
Буря вшухає Мара щось мурмотить про диван і обійми, Дарця лише гмикає на пропозицію і розриває обійми йде за віником і совком. Бузкововолоса дівчина лише витирає довгими рукавами розтягнутої, старої водолазки очі і розуміє, що зараз її змусять прибирати і це не обговорюватиметься.
-Що таке? - в один кліп очима вона опиняється біля Мари і припирає ту до стіни.
-Відпусти мене, курва. - так "курва" в цьому випадку це не фігура мови.
- Я не курва. - піаністка боляче бє дівчину об стіну, ні краплини не дбаючи про безпеку, але не на повну силу, бо не має наміру вбити, лише заспокоїти. Стискає плечі ще сильніше, на завтра там будуть синці - це так само очевидно, як і те що Мара так просто не здасться.
-Курва, я бачила тебе з твоєю підопічною. - вона просто викрикує це в обличчя Дарці.
-І що? - піаністка просто дивиться в очі, кути її вуст трохи піднімаються.
-Ти обіймала її. - в голосі бринить звинувачення і трохи образи.
Але натомість, щоб заспокоїти Мару Дарця відпускає плечі дівчини і відвішує їй гучного ляпаса. Голова бузковолосої дівчини відкидається назад. Щока нестерпно горить.
-Скільки разів казала не підглядати, коли я займаюся з учнями! - чітко вимовляє вона слова ніби з цвяхомету, кожне слово прибиває до стіни ще більше.
-Ти.. - ти... - Мара не може підібрати слова і її очі кольору яшми наповнюють сльози, вона закусує губу, але втекти не намагається.
-Я не ясно виражаюся? Я не українською розмовляю?- слова боляче бють у груди.
Дівчина з бузковим волоссям лише шмигає носом у відповідь.
- Дурепа. - Дарця притискає її до своїх грудей і ніжно шепоче в волосся - ревнива, велика дитина.
-Я.. - знов слабке заперечення.
Піанстка боляче тягне за волосся: Заткнися, га.
Буря вшухає Мара щось мурмотить про диван і обійми, Дарця лише гмикає на пропозицію і розриває обійми йде за віником і совком. Бузкововолоса дівчина лише витирає довгими рукавами розтягнутої, старої водолазки очі і розуміє, що зараз її змусять прибирати і це не обговорюватиметься.
четверг, 29 августа 2013
Довгоочікувана премєра від NBC 25 жовтня, тобто у нас 26 жовтня "Dracula/Дракула" Кров, кишки та хардкор
Занадто важко - ось вони розризнені клаптики. Ти вже поколола голкою всі пальці, а вони не сшиваються. Ти сидиш з опущенними плечима. Нахиленою головою. Ти хочеш все повернути - не вийде! Просто відпусти, тобі вони вже не потрібні. Те на чому ти їх носила вже згоріло. Завіса! Треба ставити крапку, починаючи нові стосунки з життям.
вторник, 27 августа 2013
Вона просто приходить до мене додому, грюкає в ворота бо стільниковий я вимкнула на ній яскраві шльовки знову ж таки з того ж плато. В її кишенях немає "шоколапок" зате там є "Шалена бджілка". Вона мружиться і пояснює: Занадто тепло для "Шоколапок".
Бере мене за руку і ми йдемо до Воронцовки: пішки, мовчки, по спеці. Вона жує цукерки. Мені здається в її кишенях вони ніколи не скінчаться.
Нарешті ми в парку.
-Ти дура. - вона сідає на розістлану ряднину і каже це знебарвленим голосом.
-Можливо. - відповідаю я на це.
-Два дні "Ваш абонент поза зоною". Що сталося? - в неї закінчилися цукерки, тому вона мучить пляшку з мінералкою зкручуючи в різні боки кришку.
- Все. - видихаю я і ховаю голову в коліна, аби поплакати - сліз немає, їх не буде, бо те що було вже не важливо.
-Все? - ніби перепитує вона.
-Так. - можливо ми розуміємо одна одну без слів.
Вона просто обіймає мене і питає: Надовго?
-Того разу було на місяць. - я вичавлюю з себе посміх.
-Ні. - заперечує вона мені, - Того разу було рівно 5 тижнів.
-Я не рахувала. - я випростуюся з обійм і лягаю їй на коліна.
- Але це було давно.
-Так. - погоджуюся я одразу. - Ти була без чоловіка і дитини. А ще не любила цукерки.
-Я їх і зараз не дуже. - вона проводить рукою по моєму волоссю.
-Я просто згоріла. - приходить ця думка і я не хочу озвучувати її, натомість кажу: - Мені б одній побути.
- Як хочеш.- знизує вона плечима і йде, як завжди.
Бере мене за руку і ми йдемо до Воронцовки: пішки, мовчки, по спеці. Вона жує цукерки. Мені здається в її кишенях вони ніколи не скінчаться.
Нарешті ми в парку.
-Ти дура. - вона сідає на розістлану ряднину і каже це знебарвленим голосом.
-Можливо. - відповідаю я на це.
-Два дні "Ваш абонент поза зоною". Що сталося? - в неї закінчилися цукерки, тому вона мучить пляшку з мінералкою зкручуючи в різні боки кришку.
- Все. - видихаю я і ховаю голову в коліна, аби поплакати - сліз немає, їх не буде, бо те що було вже не важливо.
-Все? - ніби перепитує вона.
-Так. - можливо ми розуміємо одна одну без слів.
Вона просто обіймає мене і питає: Надовго?
-Того разу було на місяць. - я вичавлюю з себе посміх.
-Ні. - заперечує вона мені, - Того разу було рівно 5 тижнів.
-Я не рахувала. - я випростуюся з обійм і лягаю їй на коліна.
- Але це було давно.
-Так. - погоджуюся я одразу. - Ти була без чоловіка і дитини. А ще не любила цукерки.
-Я їх і зараз не дуже. - вона проводить рукою по моєму волоссю.
-Я просто згоріла. - приходить ця думка і я не хочу озвучувати її, натомість кажу: - Мені б одній побути.
- Як хочеш.- знизує вона плечима і йде, як завжди.
вторник, 20 августа 2013
Завіси колихаються ледь чутно від літнього вітру. Дівчина все ще дивиться у вікно не повертаючи голови, інша переступає з носків на п'яти стоїть біля дверей. Нарешті Дарця розвертається різко і несподівано.
-П'ять років. - голос ледь тремтить.
Мара лише мовчить, не наважуючись підняти очі , роблячи маленькі, обережні кроки в напрямку Дарини. Але та сама підходить до неї і боляче стискає їй плечі, стрясає її.
-Я кохаю тебе. - через силу шепоче Мара, виштовхуючи слова, які не змогла промовити тоді ще п'ять років тому.
Інша лише трусить головою, відпускає їй плечі і відступає на крок.
-Вибач мені. - дівчина опускається на долівку, чіпляє коліна Дарці, втуплюється в них пофарбованою в бузковий колір головою.
Та перед якою вибачається нарешті пускає сльозу, з важкістю набирає повітря в легені. Запускає пальці в бузкове волосся, стискає його і змушує Мару подивитись на себе. Починає розповідати:"-Коли тоді ти пішла, я ледь з глузду не з'їхала. Я кохала тебе понад усе, а ти просто зникла. Перші тижні я видзвонила всіх твоїх знайомих, замахала міліцію. оббігала і обдзвонила всі лікарні. Я зустрічалася з твоєю сукою мамою. Як можна бути такою байдужою? Вона нічого не знала. Ніхто нічого не знав. А потім те повідомлення одне єдине повідомлення через місяць "не шукай мене." і все! Це все, що ти могла тоді сказати мені? Перший рік був пеклом для мене. Все нагадувало про тебе. Твій дурний светр в чорну смужку, жовті кеди з стоптаними п'ятками, об які я постійно перечіплялась. Пісня в салоні маршрутки з радіо "Менти весєляться". Зелені стрижки, такі ж як у тебе. Я провалила випускні іспити. Ти пішла і забрала мою музику. Я не відчувала її... "- піаністка провела вільною рукою в повітрі, ніби перебираючи клавіші невидимого піаніно.
"Тебе не було. Я забила на друзів. Спілкувалася лише з тим дурним кошеням, яке ти перед втечею притягла до нашої квартири на ім'я Горілка. До речі Горілка хлопчик,тому я скоротила його до Гора. А другий рік був не кращий я здала іспити, знайшла роботу і весь час тільки і займалася, що працювала та як навіжена вишукувала тебе, в соцмережах на випадковому відео. Я збайдужіла до всього. Я все ще живу в цій квартирі, бо сподівалася, що одного дня ти прийдеш сюди - повернешся."
-Пробач мені. - губи Мари тремтять, ніби вона ось-ось розридається.
- Я хочу. Я дійсно дуже хочу. - піаністка гладить їй волосся.
-Ти пробачиш? - з надією дивиться бузкововолса дівчина на неї.
-Але я не можу. - видихає Дарця.
Мара встає і штовхає піаністку в плечі і зло, наче кішка шипить їй в обличчя: Тоді не смій говорити про пекло і кохання!
Її руки одразу ніби стискаються крижаними кайданами. Дарина бере її за зап'ястки: - Авжеж, адже все має обертатися навколо тебе, так?! Твої почуття! Твій світ! Ти!
- Не... я... щойно.... скаржилася. - розділяє дівчина речення на слова, а потім закусує губу і промовляє - я піду, відпусти мене.
Можливо це що треба зробити, але в її очах Дарина читає протилежне.
-Ні. - твердо відказує вона.
-Тоді пробач.
Ще одне тверде ні чує Мара у відповідь. Піаністка притягує її до себе, притискає з силою і згадує вечір біля клубу.
"-Не дозволю... - шепоче вона безперестанно цілуючи її в губи - псувати... - ще один поцілунок - собі...- і ще один. - Життя! - прикусує її губу."
Дівчина з бузковим волоссям, невпевнено ворушиться в міцних обіймах, цілує в краєшек вуст. І просить: Не відпускай мене ніколи. Ніколи більше.
-Не відпущу! - обіцяє Дарця. Вона завжди дотримується своїх обіцянок.
-П'ять років. - голос ледь тремтить.
Мара лише мовчить, не наважуючись підняти очі , роблячи маленькі, обережні кроки в напрямку Дарини. Але та сама підходить до неї і боляче стискає їй плечі, стрясає її.
-Я кохаю тебе. - через силу шепоче Мара, виштовхуючи слова, які не змогла промовити тоді ще п'ять років тому.
Інша лише трусить головою, відпускає їй плечі і відступає на крок.
-Вибач мені. - дівчина опускається на долівку, чіпляє коліна Дарці, втуплюється в них пофарбованою в бузковий колір головою.
Та перед якою вибачається нарешті пускає сльозу, з важкістю набирає повітря в легені. Запускає пальці в бузкове волосся, стискає його і змушує Мару подивитись на себе. Починає розповідати:"-Коли тоді ти пішла, я ледь з глузду не з'їхала. Я кохала тебе понад усе, а ти просто зникла. Перші тижні я видзвонила всіх твоїх знайомих, замахала міліцію. оббігала і обдзвонила всі лікарні. Я зустрічалася з твоєю сукою мамою. Як можна бути такою байдужою? Вона нічого не знала. Ніхто нічого не знав. А потім те повідомлення одне єдине повідомлення через місяць "не шукай мене." і все! Це все, що ти могла тоді сказати мені? Перший рік був пеклом для мене. Все нагадувало про тебе. Твій дурний светр в чорну смужку, жовті кеди з стоптаними п'ятками, об які я постійно перечіплялась. Пісня в салоні маршрутки з радіо "Менти весєляться". Зелені стрижки, такі ж як у тебе. Я провалила випускні іспити. Ти пішла і забрала мою музику. Я не відчувала її... "- піаністка провела вільною рукою в повітрі, ніби перебираючи клавіші невидимого піаніно.
"Тебе не було. Я забила на друзів. Спілкувалася лише з тим дурним кошеням, яке ти перед втечею притягла до нашої квартири на ім'я Горілка. До речі Горілка хлопчик,тому я скоротила його до Гора. А другий рік був не кращий я здала іспити, знайшла роботу і весь час тільки і займалася, що працювала та як навіжена вишукувала тебе, в соцмережах на випадковому відео. Я збайдужіла до всього. Я все ще живу в цій квартирі, бо сподівалася, що одного дня ти прийдеш сюди - повернешся."
-Пробач мені. - губи Мари тремтять, ніби вона ось-ось розридається.
- Я хочу. Я дійсно дуже хочу. - піаністка гладить їй волосся.
-Ти пробачиш? - з надією дивиться бузкововолса дівчина на неї.
-Але я не можу. - видихає Дарця.
Мара встає і штовхає піаністку в плечі і зло, наче кішка шипить їй в обличчя: Тоді не смій говорити про пекло і кохання!
Її руки одразу ніби стискаються крижаними кайданами. Дарина бере її за зап'ястки: - Авжеж, адже все має обертатися навколо тебе, так?! Твої почуття! Твій світ! Ти!
- Не... я... щойно.... скаржилася. - розділяє дівчина речення на слова, а потім закусує губу і промовляє - я піду, відпусти мене.
Можливо це що треба зробити, але в її очах Дарина читає протилежне.
-Ні. - твердо відказує вона.
-Тоді пробач.
Ще одне тверде ні чує Мара у відповідь. Піаністка притягує її до себе, притискає з силою і згадує вечір біля клубу.
"-Не дозволю... - шепоче вона безперестанно цілуючи її в губи - псувати... - ще один поцілунок - собі...- і ще один. - Життя! - прикусує її губу."
Дівчина з бузковим волоссям, невпевнено ворушиться в міцних обіймах, цілує в краєшек вуст. І просить: Не відпускай мене ніколи. Ніколи більше.
-Не відпущу! - обіцяє Дарця. Вона завжди дотримується своїх обіцянок.
суббота, 10 августа 2013
Можливо, що я ніколи цього не випишу. Можливо, я так і буду боятися бути полоненою в кільце міцних, чоловічих рук. Можливо, що я ніколи не зумію забути цього. Тільки от ненависті вже немає. Ненависть давно пішла з тими краплинами крові, коли я дирявила йому руку ножицями. А страх від того, що це відбувається з тобою, що тобі буде боляче залишився. Страх сидить десь глибоко. Я навіть плакала. Ви б тільки знали, як я не люблю плакати.
пятница, 09 августа 2013
А- А ти що?
Я - А мені стало страшно знов.
А- І що ти зробила?
Я- Сказала, що він ідіот, стукнула його і відвернулась.
А- І допомогло?
Я - Ні, проспала сплетена, наче в косу і не виспалась, мабуть.
А - Хіба можна весь час лякатись, того що вже ніколи не станеться знов.
Я - Це не тебе тримали за руки до синців.
Я вимкнула телефон і пішла виписувати свій страх.
Я - А мені стало страшно знов.
А- І що ти зробила?
Я- Сказала, що він ідіот, стукнула його і відвернулась.
А- І допомогло?
Я - Ні, проспала сплетена, наче в косу і не виспалась, мабуть.
А - Хіба можна весь час лякатись, того що вже ніколи не станеться знов.
Я - Це не тебе тримали за руки до синців.
Я вимкнула телефон і пішла виписувати свій страх.
вторник, 06 августа 2013
-Вітер зміниться. - каже старий моряк, вдихаючи вологе повітря кострубатим носом.
Маленька, кругленька дівчинка вірить йому. Вона опускає свої пухкі, коротеньки ніжки до води і бовкає ними.
-Даринко, ти знов за своє. - бурмоче він промовляючи до дівчини.
- Дідусю, чому не можна? - плаксиво питає та, яку назвали Даринкою.
Ніхто не пам'ятає його ім'я, всі називають його дідусь.
-Русалки до себе заберуть. - старий моряк встає і стає видно, що він доволі високий і жильний. Борода його дістає до грудей заплетена в три коси, які сплітаються в одну. Борода є цілковитою протилежністю лисому черепу, який виблискує на сонці.
-Не заберуть. - дівчина заправляє пасмо солом'яного кольору за маленьке рожеве вушко.
- Хош научне обоснованіє? - питає він і погладжує свою дивну бороду.
-Давай. - посміхається дівчина.
Поруч з дивною парою з гучним "побережись" стрибає молодий хлопець з фігурою спортсмена. Дівчина тоскно проводжає поглядом хлопця. Старий моряк всміхається в вуса і каже: Хлопці любити не будуть.
- Угу. - каже дівчина і схиляє голову на груди, приховуючи сльози - вони й так на мене уваги не звертають, нема чого боятись.
- Агов. - старий моряк хмурить брови і підходить до дівчини, проводить рукою по її неслухняній чуприні і продовжує мову: - ти гарна. Просто ці бовдури - кивок в напрямку моря - вони цього не розуміють.
-Ага - губи дівчини тремтять, вона намагається ковтнути повітря - а ще батьки, однокласники, навіть подруги.
-Та хіба то подруги, які кажуть, що ти не гарна. - дідусь сідає поруч навпочіпки.
-Ех, дідусю. - тягне дівчина.
- Будеш тужити так,що негарна русалки заберуть. - знов промовляє дідусь.
-Чому? - знов питає Дарця.
-Розповісти?
-Авжеж. - дівчина повертається до старого моряка і витирає сльози, які ще не пролились.
- Русалки це ненароджені дівчата, або приспані матерями. - почав оповідку дідусь, дістаючи намисто з малахіту і перебираючи сухими гачкуватими пальцями.
Також це душі померлих наших пращурів. Русалки — напрочуд ніжні й сумні дівчата, одягнені в довгі аж до п’ят білі сорочки або зовсім голі, у зелених віночках із осоки чи галузок, з довгим розпущеним волоссям до самих колін.
На русалочий тиждень це саме сьогодні 23 червня, русалки ходили гуляти з водойм на сушу. Затягували дівчат, які сумують за хлопцями і бідкаються що вони не вродливі до себе. Питали перехожу дівчину -" Чом така сумна?" і як дівчина відповідала, що через парня, або не вродлива. русалки казали тоді : "будеш нам сестра." А як на шляху стрічався їм парубок то вони співами і своєю вродою заманювали його до води і потім там залоскочували до смерті. Затягували до себе в підводне князівство назавжди.
Роздався гучний тріск, то остання бубочка з малахітового намиста вдарила передостанню. Дарця з закрила роззявленого рота.
-Ось так от малеча. - дідусь встав і попрямував до Нахімовського майдану.
-Дякую. - вслід вже йому заволала дівчина. Ще раз подивилася на хлопців, які купалися в морі. Підібрала свої босоніжки і пішла додому. Можливо саме сьогодні їй насняться русалки, а може й ні.
Лише старий моряк знав, що ж насниться дівчині, перебираючи солом'яного кольору волосини в гачкуватих пожовклих від тютюну, а може й від старості пальцях.
Маленька, кругленька дівчинка вірить йому. Вона опускає свої пухкі, коротеньки ніжки до води і бовкає ними.
-Даринко, ти знов за своє. - бурмоче він промовляючи до дівчини.
- Дідусю, чому не можна? - плаксиво питає та, яку назвали Даринкою.
Ніхто не пам'ятає його ім'я, всі називають його дідусь.
-Русалки до себе заберуть. - старий моряк встає і стає видно, що він доволі високий і жильний. Борода його дістає до грудей заплетена в три коси, які сплітаються в одну. Борода є цілковитою протилежністю лисому черепу, який виблискує на сонці.
-Не заберуть. - дівчина заправляє пасмо солом'яного кольору за маленьке рожеве вушко.
- Хош научне обоснованіє? - питає він і погладжує свою дивну бороду.
-Давай. - посміхається дівчина.
Поруч з дивною парою з гучним "побережись" стрибає молодий хлопець з фігурою спортсмена. Дівчина тоскно проводжає поглядом хлопця. Старий моряк всміхається в вуса і каже: Хлопці любити не будуть.
- Угу. - каже дівчина і схиляє голову на груди, приховуючи сльози - вони й так на мене уваги не звертають, нема чого боятись.
- Агов. - старий моряк хмурить брови і підходить до дівчини, проводить рукою по її неслухняній чуприні і продовжує мову: - ти гарна. Просто ці бовдури - кивок в напрямку моря - вони цього не розуміють.
-Ага - губи дівчини тремтять, вона намагається ковтнути повітря - а ще батьки, однокласники, навіть подруги.
-Та хіба то подруги, які кажуть, що ти не гарна. - дідусь сідає поруч навпочіпки.
-Ех, дідусю. - тягне дівчина.
- Будеш тужити так,що негарна русалки заберуть. - знов промовляє дідусь.
-Чому? - знов питає Дарця.
-Розповісти?
-Авжеж. - дівчина повертається до старого моряка і витирає сльози, які ще не пролились.
- Русалки це ненароджені дівчата, або приспані матерями. - почав оповідку дідусь, дістаючи намисто з малахіту і перебираючи сухими гачкуватими пальцями.
Також це душі померлих наших пращурів. Русалки — напрочуд ніжні й сумні дівчата, одягнені в довгі аж до п’ят білі сорочки або зовсім голі, у зелених віночках із осоки чи галузок, з довгим розпущеним волоссям до самих колін.
На русалочий тиждень це саме сьогодні 23 червня, русалки ходили гуляти з водойм на сушу. Затягували дівчат, які сумують за хлопцями і бідкаються що вони не вродливі до себе. Питали перехожу дівчину -" Чом така сумна?" і як дівчина відповідала, що через парня, або не вродлива. русалки казали тоді : "будеш нам сестра." А як на шляху стрічався їм парубок то вони співами і своєю вродою заманювали його до води і потім там залоскочували до смерті. Затягували до себе в підводне князівство назавжди.
Роздався гучний тріск, то остання бубочка з малахітового намиста вдарила передостанню. Дарця з закрила роззявленого рота.
-Ось так от малеча. - дідусь встав і попрямував до Нахімовського майдану.
-Дякую. - вслід вже йому заволала дівчина. Ще раз подивилася на хлопців, які купалися в морі. Підібрала свої босоніжки і пішла додому. Можливо саме сьогодні їй насняться русалки, а може й ні.
Лише старий моряк знав, що ж насниться дівчині, перебираючи солом'яного кольору волосини в гачкуватих пожовклих від тютюну, а може й від старості пальцях.
понедельник, 05 августа 2013
Кожен отримає рівно стільки кари або милості, скільки коштують його вчинки. (Коран)
Звір стоїть оскабливши пику над вже вбитим оленем. Чоловік скляно, без виразу дивиться на звіра і на людей, які за допомогою багрів заганяють того в клітку. Його заціпеніння перериває дотик маленької долоні до плеча.
-Надію. - Іванна кличе гучно, бо знає інакше не докличеться.
-Я просто... - чоловік розгублено дивиться навколо.
-Пішли. - вона тягне його подалі від вольєрів з тваринами.
-Там вовк. - наче маленький хлопчик каже Надій,робить ковток, від чого кадик виділяється ще більше на його тонкій наче в гусака шиї.
-Його спіймали все добре. - вона бере його за руку, вчеплюєтся міцно за краї грубої бавовни куртки.
- Але... - заперечує чоловік.
-Що? - питає Іванка, хоча вже знає відповідь.
-Він міг втекти.
- Він хижак. - дівчина веде плечима наче їй холодно, потім на хвилю замовкає і продовжує: - дарма вони посадили його через клітку з оленем.
-Він міг втекти. - наче заведений повторює чоловік і хоче повернути голову - озирнутись.
-Хижаки ведомі почуттям жаги і поруч зі здобиччю, вони не володіють собою. - пояснює дівчина і відчуває, як чоловік забирає її долоню в свою і стискає міцно. Іванка мружиться, але не пручається.
Надій розвертає дівчину до себе і дивиться в теплі бурштинові очі. Дівчина не витримує, здригається, опускає очі додолу. Що вона там побачила? - можливо, те ж що олень, коли вовк виліз з вольєру.
Звір стоїть оскабливши пику над вже вбитим оленем. Чоловік скляно, без виразу дивиться на звіра і на людей, які за допомогою багрів заганяють того в клітку. Його заціпеніння перериває дотик маленької долоні до плеча.
-Надію. - Іванна кличе гучно, бо знає інакше не докличеться.
-Я просто... - чоловік розгублено дивиться навколо.
-Пішли. - вона тягне його подалі від вольєрів з тваринами.
-Там вовк. - наче маленький хлопчик каже Надій,робить ковток, від чого кадик виділяється ще більше на його тонкій наче в гусака шиї.
-Його спіймали все добре. - вона бере його за руку, вчеплюєтся міцно за краї грубої бавовни куртки.
- Але... - заперечує чоловік.
-Що? - питає Іванка, хоча вже знає відповідь.
-Він міг втекти.
- Він хижак. - дівчина веде плечима наче їй холодно, потім на хвилю замовкає і продовжує: - дарма вони посадили його через клітку з оленем.
-Він міг втекти. - наче заведений повторює чоловік і хоче повернути голову - озирнутись.
-Хижаки ведомі почуттям жаги і поруч зі здобиччю, вони не володіють собою. - пояснює дівчина і відчуває, як чоловік забирає її долоню в свою і стискає міцно. Іванка мружиться, але не пручається.
Надій розвертає дівчину до себе і дивиться в теплі бурштинові очі. Дівчина не витримує, здригається, опускає очі додолу. Що вона там побачила? - можливо, те ж що олень, коли вовк виліз з вольєру.
пятница, 02 августа 2013
Коли чиниш добре, хіба не підносиш обличчя? А коли не чиниш доброго, то гріх у порозі лежить; він зваблює тебе до себе, але ти пануй над ним.
(Бут.4:7)
Нудота підкатує раптово, піднімається спочатку до грудної клітини, потім до горла. Вона механічно посміхаєтся, кутки губ піднімаються в гору і одразу опускаються до низу, утримує посмішку на 3 секунди. Дівчина судомно вбирає кисень і промовляє щось до тої хто стає завадою на шляху.
-Дай пройти. - витискає вона кожну літеру по краплині.
-Нам треба поговорити. - інша посміхається і бере в свої руки її плечи.
- Пройти. - шепоче вона знов і піт стікає по тонким бровам, потрапляє в очі. Дівчина скліпує його.
- Ні. Лелю, послухай. - хитає головою інша дівчина.
Леля не хоче слухати її нудить, в вухах бє набатом кров, так, що слова Поліни долітають до мозку ніби крізь воду. Раптом нізвідки піднімається шквальна хвиля каламутно-болотяного кольору. Вона накриває обох. Потраплячи під воду дівчина опиняється в капличці, бачить фігуру чоловіка, що поклавши коліна та схиливши голову молиться. Це він - Зореслав. Їй стає легко і вона промовляє до нього : -Тобі це не допоможе. Та знов відчуває воду , починає задихатися і падає в обійми Поліни. Лише в її обіймах розуміє, що це не по справжньому.
-Що таке? - Поліна з силою трусить Лелю і нажахано переводить погляд з своїх рук на бліде, наче у примари обличчя подруги.
-Все добре, мені треба додому. - та до якої звернулася, вже не намагється бути приязною.
Поліна бере дівчину під руку і вони повільно крокують до калітки. Леля знов провалюється. Вона застигає, зіниці її розширються, погляд стає порожнім.
Чоловік проводить по обличчю руками, намагається взяти себе до рук.
-Тобі не сховатися від цього. - промовляє Леля. Тепер вона точно знає, що означає цей приступ раптової нудоти.
Леля знов опиняється тут і зараз.
-Ти мене налякала. - промовляє Поліна, гризучі ніготь.
-Вибач мені, дякую з атурботу, але я якось сама. - дівчина виривається з обіймів і іде геть.
-Але... - Поліна розгублено дивиться їй в слід.
(Бут.4:7)
Нудота підкатує раптово, піднімається спочатку до грудної клітини, потім до горла. Вона механічно посміхаєтся, кутки губ піднімаються в гору і одразу опускаються до низу, утримує посмішку на 3 секунди. Дівчина судомно вбирає кисень і промовляє щось до тої хто стає завадою на шляху.
-Дай пройти. - витискає вона кожну літеру по краплині.
-Нам треба поговорити. - інша посміхається і бере в свої руки її плечи.
- Пройти. - шепоче вона знов і піт стікає по тонким бровам, потрапляє в очі. Дівчина скліпує його.
- Ні. Лелю, послухай. - хитає головою інша дівчина.
Леля не хоче слухати її нудить, в вухах бє набатом кров, так, що слова Поліни долітають до мозку ніби крізь воду. Раптом нізвідки піднімається шквальна хвиля каламутно-болотяного кольору. Вона накриває обох. Потраплячи під воду дівчина опиняється в капличці, бачить фігуру чоловіка, що поклавши коліна та схиливши голову молиться. Це він - Зореслав. Їй стає легко і вона промовляє до нього : -Тобі це не допоможе. Та знов відчуває воду , починає задихатися і падає в обійми Поліни. Лише в її обіймах розуміє, що це не по справжньому.
-Що таке? - Поліна з силою трусить Лелю і нажахано переводить погляд з своїх рук на бліде, наче у примари обличчя подруги.
-Все добре, мені треба додому. - та до якої звернулася, вже не намагється бути приязною.
Поліна бере дівчину під руку і вони повільно крокують до калітки. Леля знов провалюється. Вона застигає, зіниці її розширються, погляд стає порожнім.
Чоловік проводить по обличчю руками, намагається взяти себе до рук.
-Тобі не сховатися від цього. - промовляє Леля. Тепер вона точно знає, що означає цей приступ раптової нудоти.
Леля знов опиняється тут і зараз.
-Ти мене налякала. - промовляє Поліна, гризучі ніготь.
-Вибач мені, дякую з атурботу, але я якось сама. - дівчина виривається з обіймів і іде геть.
-Але... - Поліна розгублено дивиться їй в слід.
воскресенье, 28 июля 2013
Вона каже, що це миші зїли сир. Насправді то не миші, насправді сир їсть щось інше і миші побачивши його просто втікають як найдалі. Вона ховає по кутках мішечки з сіллю та шафраном з свастикою Сварога і шепоче прохання Ладі та Перуну по ночах. Але ті хто жеруть сир і інші запаси продовжують приходити. Її світлорусяві коси ідуть на простирадло для запасів, вона вплітає туди польові трави і вишиває символ Небесного Вітру і Додоли. Але потвори продовжують приходити. Дівчина смикає себе за обпатране волосся і плаче з розпачу закусуючи губи, бо дітям важко переносити голод, дорослі звикли. Вона іде до запасів піднімає простирадло і знов бачить, що половини їх зникла і тоді приходить Додола. Дівчина ніби зіткана з води і світла очі її небесні в них відображується веселка. Волосся в Додоли мокре з нього крапає вода на долівку і там де повтори понищили запаси вода випаровується зі свистом.
-Іди собі. - промовляє божество до Ярини і підштовхує дівчину до виходу, залишаючи мокрі сліди на вишитому стриї. Здається в її голосі злилися усі краплі дощу, в ньому чутно шурхіт мокрого листя. Ярина йде геть.
Додола схиляється над простирадлом і співає. Дракон памятає спів богині, він чує його за два світи від Ірія/Землі. Він виникає за містом в лічені секунди і перекидується на чоловіка. Дракон знає, що вона буде прохати його перемогти Васіліска.
-Іди собі. - промовляє божество до Ярини і підштовхує дівчину до виходу, залишаючи мокрі сліди на вишитому стриї. Здається в її голосі злилися усі краплі дощу, в ньому чутно шурхіт мокрого листя. Ярина йде геть.
Додола схиляється над простирадлом і співає. Дракон памятає спів богині, він чує його за два світи від Ірія/Землі. Він виникає за містом в лічені секунди і перекидується на чоловіка. Дракон знає, що вона буде прохати його перемогти Васіліска.
пятница, 26 июля 2013
Вона обпирається об стіну, затискає фільтр міцно поміж губ і посміхається їй одним куточком своїх тонких губ. Та якій посміхаються знає, що це все лише гра в брутальність. Підходить на крок ближче ніж дозволяє особистий простір. Бере з її губ цигарку і ламає навпіл тонкими пальцями піаністки.
-Якого милого... - але дівчина не домовляє лайку. Мякі губи накривають її.
-Не дозволю... - шепоче піаністка непрестанно цілуючи її в губи - псувати... - ще один поцілунок - собі...- і ще один. - Життя! - прикусує її губу.
Тримає в руках обличчя ніби знає, що інша неодмінно вирветься. Але інша дівчина не виривається їй ніхто ще не казав таких щирих слів. Вона відповідає на поцілунок, намагається взяти вгору, але програє. Виривається, трусить головою. Піаністка хапає її в свої обійми, інша пручається.
-Відпусти Дарцю. - шипить дівчина.
- Маро, ні. - голос Дарці твердий.
-Я хочу піти. - гне свою лінію Мара.
-Ти хочеш залишитись.
-Ага, аж два рази. - іронічно сміється інша дівчина.
-Якщо додому я тебе проводжаю. - категорично відповідає піаністка.
-А як ні? - не може не покепкувати Мара.
-Якщо не додому, то ти залишаєшся зі мною.
- Я не хочу, а там весело. - вона нарешті виривається і обертається обличчям до Дарці, киває головою в напрямку нічних вогнів клубу.
- Знову шукати пригод на дупу?
-А якби і так. - руки в кишенях і здвигнуті брови не передрікають нічого доброго.
- Я не хочу, щоб ти псувала собі життя. - Дарця підходить і бере Мару за плечі.
- Мені байдуже. - Мара опускає голову собі на груди.
- А мені ні.-руки стискають плечі міцно і боляче.
- Відпусти. - вже тихо каже Мара і голос зривається.
- Ні. - піаністка робить крок і обіймає її.
Та яка намагалася піти втикається головою в плече піаністки і сльози повільно ковзають по щокам, по носу, спадають на рукав футболки. Мара розуміє Дарці дійсно не байдуже, їй не по цимбалах саме на неї. На таку як вона є, на її категорічність, на її істерики і складні стосунки з оточуючими. Довгі тендітні пальці зариваються в жорстке пофарбоване в зелений колір волосся, пропускають пасма крізь себе. Дотики лагідні яскрава протилежність, хватці, яка змушує ще сильніше втиснутися в обійми. Мара заплющує очі і вдихає запах піаністки. Вона пахне лимонграссом і шипшиною, запах заспокоює, заколисує. Їй хочеться перетворитись на кошеня і помурчати в цих міцних надійних обіймах.
-Якого милого... - але дівчина не домовляє лайку. Мякі губи накривають її.
-Не дозволю... - шепоче піаністка непрестанно цілуючи її в губи - псувати... - ще один поцілунок - собі...- і ще один. - Життя! - прикусує її губу.
Тримає в руках обличчя ніби знає, що інша неодмінно вирветься. Але інша дівчина не виривається їй ніхто ще не казав таких щирих слів. Вона відповідає на поцілунок, намагається взяти вгору, але програє. Виривається, трусить головою. Піаністка хапає її в свої обійми, інша пручається.
-Відпусти Дарцю. - шипить дівчина.
- Маро, ні. - голос Дарці твердий.
-Я хочу піти. - гне свою лінію Мара.
-Ти хочеш залишитись.
-Ага, аж два рази. - іронічно сміється інша дівчина.
-Якщо додому я тебе проводжаю. - категорично відповідає піаністка.
-А як ні? - не може не покепкувати Мара.
-Якщо не додому, то ти залишаєшся зі мною.
- Я не хочу, а там весело. - вона нарешті виривається і обертається обличчям до Дарці, киває головою в напрямку нічних вогнів клубу.
- Знову шукати пригод на дупу?
-А якби і так. - руки в кишенях і здвигнуті брови не передрікають нічого доброго.
- Я не хочу, щоб ти псувала собі життя. - Дарця підходить і бере Мару за плечі.
- Мені байдуже. - Мара опускає голову собі на груди.
- А мені ні.-руки стискають плечі міцно і боляче.
- Відпусти. - вже тихо каже Мара і голос зривається.
- Ні. - піаністка робить крок і обіймає її.
Та яка намагалася піти втикається головою в плече піаністки і сльози повільно ковзають по щокам, по носу, спадають на рукав футболки. Мара розуміє Дарці дійсно не байдуже, їй не по цимбалах саме на неї. На таку як вона є, на її категорічність, на її істерики і складні стосунки з оточуючими. Довгі тендітні пальці зариваються в жорстке пофарбоване в зелений колір волосся, пропускають пасма крізь себе. Дотики лагідні яскрава протилежність, хватці, яка змушує ще сильніше втиснутися в обійми. Мара заплющує очі і вдихає запах піаністки. Вона пахне лимонграссом і шипшиною, запах заспокоює, заколисує. Їй хочеться перетворитись на кошеня і помурчати в цих міцних надійних обіймах.
среда, 24 июля 2013
І молитва віри уздоровить недужого, і підніме його Господь, і якщо він учинив гріхи, простяться йому.
(Як.5:15)
Чоловік стоїть на колінах перед алтарем з заплющеними очима. Важкі краплі поту стікають по носу і падають на холодну долівку. Збираються у скронь, перетікаючі на високе чоло, а з чола ковзають на ніс. Його губи втомлено шепочуть молитву. В капличці холодно, але він палає. Чоловік вічдуває потріскування полумя свічей. Він так втомився: спина затекла від згорбленного стану. Він не лічить часу, лише знає, що вже в соте повторює одні й ті самі з дитинства завчені слова.
-Тобі це не допоможе. - високий дівочий голос втручається в його свідомість.
Сполохано і швидко розплющує очі, піт потрапляє до них і пече. В приміщенні нікого немає, здається це його свідомість кепкує над ним зло і незграбно. Він тихенько осідає на долівку і судомно вбирає кисень, горло стискається ледь пропускаючи повітря до середини. Чоловік робить ковток, але це не допомагає, в роті майже не залишилося рідини, але вона рясно виділяється крізь пори шкіри. Плечі його здригаються і опускаються. Проводиь долонями по обличчю розтираючи очі, позбавляючись поту. Тишу знов прорізає той самий дівочий голос: Тобі не сховатися від цього.
Серце пропускає удар і розганяючись наче на гойдалці бє об грудну клітину, так що в очах темнішає. Чоловік підкошено валиться на бік, втрачаючи свідомість.
(Як.5:15)
Чоловік стоїть на колінах перед алтарем з заплющеними очима. Важкі краплі поту стікають по носу і падають на холодну долівку. Збираються у скронь, перетікаючі на високе чоло, а з чола ковзають на ніс. Його губи втомлено шепочуть молитву. В капличці холодно, але він палає. Чоловік вічдуває потріскування полумя свічей. Він так втомився: спина затекла від згорбленного стану. Він не лічить часу, лише знає, що вже в соте повторює одні й ті самі з дитинства завчені слова.
-Тобі це не допоможе. - високий дівочий голос втручається в його свідомість.
Сполохано і швидко розплющує очі, піт потрапляє до них і пече. В приміщенні нікого немає, здається це його свідомість кепкує над ним зло і незграбно. Він тихенько осідає на долівку і судомно вбирає кисень, горло стискається ледь пропускаючи повітря до середини. Чоловік робить ковток, але це не допомагає, в роті майже не залишилося рідини, але вона рясно виділяється крізь пори шкіри. Плечі його здригаються і опускаються. Проводиь долонями по обличчю розтираючи очі, позбавляючись поту. Тишу знов прорізає той самий дівочий голос: Тобі не сховатися від цього.
Серце пропускає удар і розганяючись наче на гойдалці бє об грудну клітину, так що в очах темнішає. Чоловік підкошено валиться на бік, втрачаючи свідомість.
пятница, 19 июля 2013
вторник, 16 июля 2013
воскресенье, 14 июля 2013
Я втомилася. Ніби струну натягнули до межі і ще один рух пальцем, вона розривається з гучним звуком, врізаючись ним в барабанні перетинки. Алкоголь, як останній притулок для бідних, насправді пити для мене це ще раз довести, що воно мені не потрібно зовсім. Мозок пагано працює, але все одно помічаєш все і злишся, бо тобі показують тебе років так у сімнадцять. Відповідальність останнє, про що згадують. Відповідальність завжди на когось перекладують. Я просто втомилася. Треба провітрити думки, подзвонити всім, кого кохала, або друзям, які зараз є у місті і піти до когось пішки поночі. Я просто втомилася. Відчувати вологу на щоках: це не злість, це просто втома. Я вільна, тому з місця де відчуваю себе погано я просто йду і не важливо: котра зараз година. Я так втомилася вчора, що хотілося просто похилити голову і розплакатись від знесилля. Без сил я ніколи не залишуся, але сил може не вистачити. Я так втомилась.