- Ненавиджу - бурмоче вона коту, який аж ніяк не реагує, іде одягатись.
Підтискає пальці ніг і швидко перебігає до шафи де є килим, долівка холодна. Люда забула коли в останнє це було у сестри черговий зрив, хоча ні згадує рік тому.
Рік тому дах дев'ятиповерхівки, Олена стоїть на краю за крок до холодного сірого асфальту і сміється в її руці пістолет, погляд навіжений і жорсткий.
-Ти дійсно хочеш цього? - питає Люда у неї.
-Чому б і ні, мені подобається осінь, як і переважній більшості письменників знаєш ОСІНЬ - вона виділяє це слово, ніби воно має значення і махає пістолетом.
-Опусти пістолет будь ласка - в Люди немає сил на безглузді суперечки.
- Або що? - Олена робить крок і повертається на 360 градусів.
Серце Людмили завмирає від жаху.
-Коли ж скінчиться це страхіття? - думає вона.
-Або я підійду і встану під дулом, щоб ти точно поцілила - відповідає вона і робить крок назустріч сестрі.
Холодне дуло упирається її у лоба. Комок застрягає в горлі і неможливо ковтнути.
Олена зводить курок, роздається гучне клацання.
Людмила зводить очі на Олену, сірі очі дивляться в зелені, довго і пронизливо.
Олена видихає крізь зуби з свистом. Людмила посміхається.
-Тільки зроби це ніжно.
Пістолет летить в бік. Олена падає в надійні обійми сестри. Людмила знає, що зараз буде розповідь про єдиного. Навіщо взагалі потрібні людям ті єдині?
Відповіді немає. Розповідь довга, так само як і реабілітаційний період в приватній клініці міста Києва. Сестра пробула там рівно вісім місяців і три дні і ось знову.
Вона спускається сходами і сідає до машини. Вона не любить машин, вона не любить їхати кудись поночі. Але десь там її сестра потребує допомоги. Тонкі пальці міцніше стискають кермо, коли вона витискає з авта все на що воно здатне.
Олена сидить за столом і розсипає тростинний цукор по столу, тендітні довгі пальці, щось вимальовують. Вона певна, що сестра приїде, як завжди. Навпроти неї сідає чоловік, в нього гострі вилиці і жорстке підборіддя і такі ж сірі очі, як і у її сестри.
-Олено, ти загралася.
-Знаю.
-Ти наражаєш на небезпеку не лише себе.
-Вже було - вона дивиться з під густої рудої чолки на чоловіка.
- Я втомився тебе виручати - чоловік зітхає.
-Ну, Сашко ти ж старший братик.
- І як старший брат - наголошує Сашко - я наполягаю, щоб ми поїхали звідси.
-Ні.
-Чому це ні? - його брови здіймаються ледь не до кромки каштанового волосся.
-Ще Люда не приїхала.
-Якого біса - вигукує чоловік.
-Ну, не сердься.
Двері відчиняються на порозі стоїть Люда.
-Добре, коли родина в зборі - промовляє вона і крива посмішка наповзає на її обличчя. Вона обводить поглядом приміщення: на долівці валяються декілька непритомних здоровил, Олена має розкуйовджений вигляд, у Сашка порваний манжет сорочки майже непомітно.
Підтискає пальці ніг і швидко перебігає до шафи де є килим, долівка холодна. Люда забула коли в останнє це було у сестри черговий зрив, хоча ні згадує рік тому.
Рік тому дах дев'ятиповерхівки, Олена стоїть на краю за крок до холодного сірого асфальту і сміється в її руці пістолет, погляд навіжений і жорсткий.
-Ти дійсно хочеш цього? - питає Люда у неї.
-Чому б і ні, мені подобається осінь, як і переважній більшості письменників знаєш ОСІНЬ - вона виділяє це слово, ніби воно має значення і махає пістолетом.
-Опусти пістолет будь ласка - в Люди немає сил на безглузді суперечки.
- Або що? - Олена робить крок і повертається на 360 градусів.
Серце Людмили завмирає від жаху.
-Коли ж скінчиться це страхіття? - думає вона.
-Або я підійду і встану під дулом, щоб ти точно поцілила - відповідає вона і робить крок назустріч сестрі.
Холодне дуло упирається її у лоба. Комок застрягає в горлі і неможливо ковтнути.
Олена зводить курок, роздається гучне клацання.
Людмила зводить очі на Олену, сірі очі дивляться в зелені, довго і пронизливо.
Олена видихає крізь зуби з свистом. Людмила посміхається.
-Тільки зроби це ніжно.
Пістолет летить в бік. Олена падає в надійні обійми сестри. Людмила знає, що зараз буде розповідь про єдиного. Навіщо взагалі потрібні людям ті єдині?
Відповіді немає. Розповідь довга, так само як і реабілітаційний період в приватній клініці міста Києва. Сестра пробула там рівно вісім місяців і три дні і ось знову.
Вона спускається сходами і сідає до машини. Вона не любить машин, вона не любить їхати кудись поночі. Але десь там її сестра потребує допомоги. Тонкі пальці міцніше стискають кермо, коли вона витискає з авта все на що воно здатне.
Олена сидить за столом і розсипає тростинний цукор по столу, тендітні довгі пальці, щось вимальовують. Вона певна, що сестра приїде, як завжди. Навпроти неї сідає чоловік, в нього гострі вилиці і жорстке підборіддя і такі ж сірі очі, як і у її сестри.
-Олено, ти загралася.
-Знаю.
-Ти наражаєш на небезпеку не лише себе.
-Вже було - вона дивиться з під густої рудої чолки на чоловіка.
- Я втомився тебе виручати - чоловік зітхає.
-Ну, Сашко ти ж старший братик.
- І як старший брат - наголошує Сашко - я наполягаю, щоб ми поїхали звідси.
-Ні.
-Чому це ні? - його брови здіймаються ледь не до кромки каштанового волосся.
-Ще Люда не приїхала.
-Якого біса - вигукує чоловік.
-Ну, не сердься.
Двері відчиняються на порозі стоїть Люда.
-Добре, коли родина в зборі - промовляє вона і крива посмішка наповзає на її обличчя. Вона обводить поглядом приміщення: на долівці валяються декілька непритомних здоровил, Олена має розкуйовджений вигляд, у Сашка порваний манжет сорочки майже непомітно.