Коли чиниш добре, хіба не підносиш обличчя? А коли не чиниш доброго, то гріх у порозі лежить; він зваблює тебе до себе, але ти пануй над ним.
(Бут.4:7)
Нудота підкатує раптово, піднімається спочатку до грудної клітини, потім до горла. Вона механічно посміхаєтся, кутки губ піднімаються в гору і одразу опускаються до низу, утримує посмішку на 3 секунди. Дівчина судомно вбирає кисень і промовляє щось до тої хто стає завадою на шляху.
-Дай пройти. - витискає вона кожну літеру по краплині.
-Нам треба поговорити. - інша посміхається і бере в свої руки її плечи.
- Пройти. - шепоче вона знов і піт стікає по тонким бровам, потрапляє в очі. Дівчина скліпує його.
- Ні. Лелю, послухай. - хитає головою інша дівчина.
Леля не хоче слухати її нудить, в вухах бє набатом кров, так, що слова Поліни долітають до мозку ніби крізь воду. Раптом нізвідки піднімається шквальна хвиля каламутно-болотяного кольору. Вона накриває обох. Потраплячи під воду дівчина опиняється в капличці, бачить фігуру чоловіка, що поклавши коліна та схиливши голову молиться. Це він - Зореслав. Їй стає легко і вона промовляє до нього : -Тобі це не допоможе. Та знов відчуває воду , починає задихатися і падає в обійми Поліни. Лише в її обіймах розуміє, що це не по справжньому.
-Що таке? - Поліна з силою трусить Лелю і нажахано переводить погляд з своїх рук на бліде, наче у примари обличчя подруги.
-Все добре, мені треба додому. - та до якої звернулася, вже не намагється бути приязною.
Поліна бере дівчину під руку і вони повільно крокують до калітки. Леля знов провалюється. Вона застигає, зіниці її розширються, погляд стає порожнім.
Чоловік проводить по обличчю руками, намагається взяти себе до рук.
-Тобі не сховатися від цього. - промовляє Леля. Тепер вона точно знає, що означає цей приступ раптової нудоти.
Леля знов опиняється тут і зараз.
-Ти мене налякала. - промовляє Поліна, гризучі ніготь.
-Вибач мені, дякую з атурботу, але я якось сама. - дівчина виривається з обіймів і іде геть.
-Але... - Поліна розгублено дивиться їй в слід.