Відчуття холодної стінки і нема куди тікати. А в неї холодні тендітні і такі тонкі пальці, як у піаністки, всі кажуть що у скрипалів тонкі пальці. Ах облиште це брехня вони в них, короткі та м'язисті. Ви хоч раз пробували грати на скрипці? Вона грала, вона знає, що у скрипалів не такі пальці. вона відволікає себе думкою про її пальці, коли саме ці пальці сильно натискають її на потилицю, коли ці пальці зариваються в її коротку чуприну, коли вона ривком смикає її волосся, так що на очі сльози навертаються. В них це родинне тонкі пальці, не дивлячись, що одна скрипалька, а інша піаністка.
-Я тебе ненавиджу - вона шепче в її вухо, прямісінько в її вухо, яке горить і дихання в неї м'ятне і солодке, як її улюблені льодяники.
-Вибач - вона хоче сказати вибач, але знає що це марно, що її точно чекає психлікарня, що немає її тут, що її сестри тут немає.
Дівчина прокидається хапає повітря відкритим ротом наче риба, яку викинуло на берег, поруч неї сидить чоловік.
-Привіт - бліді губи розтягуються в штучній посмішці, він просто не вміє щиро посміхатися, він просто не вміє посміхатися взагалі, тому він стільки тренувався перед люстром.
- Тебе тут немає - вона тре очі і знову.
- Я ненавиджу тебе, Людмило -каже Олена її на вухо, воно і досі горить чи це дихання Олени опалює наче вогонь.
Тонкі холодні пальці відпускають волосся, ковзають по шиї ледь чутно, ніби шовк. "Ненавиджу" шепочуть губи, які ледь торкаються шиї. Хвиля тепла заливає її, мозок каже, що це в принципі неправильно.
Людмила прокидається знову, на цей раз за вікном дощ, кіт лежить на підвіконні, на телефоні десять прогавлених викликів всі від сестри.
Вона бере до рук смартфон, там ще повідомлення.
"Я знову в халепі приїзди" і місце де вона є джпс-локація. Зручна штука ці смартфони. Важка доля любити сестру більше ніж щось інше...