Вона щось креслить в своєму нотатнику, сьогодні її все дратує. Навіть я з своїми недолугими кольоровими фломастерами і шматочками паперу. Вона кидає мені в обличчя фантікі з під цукерок і каже: йди геть.
-Я ж піду.
-От і іди.
-От і піду - але всупереч своїм словам я саджусь поруч на траву.
Вона зітхає і кладе свою голову мені на плече, починає скаржитись. Скаржиться вона на все навколо: на погоду, тепер от занадто теплу, на чоловіка, який не дає малювати вдома і засуджує дуже дорогі фарби і пензлі, на шефа, який дістав нагадуваннями, що вона бухгалтер впершу чергу, на малого, який не слухається. Я слухаю і не перебиваю її. Вона завжди їсть одні й ті самі цукерки "Шоколапки" та "Шалену бджілку".
Коли її монолог завершиться я спитаю лише одне - Як ти?
-Я скучила - вона ледь посміхнеться і трохи стисне мою руку. В неї слабкий потиск руки. Вона ковиряє землю з травичкою носком яскравих балеток з Плато.
- Я теж - киваю і продовжую просто дивитись на річку.
-А ти як?
-Звільнилась.
Її зовсім не дивує ця новина.
-Куди тепер?
Я стискаю плечима.
-Як завжди - вона підводиться з трави і йде геть. Вона завжди йде перша. А перед моїми очима річка. Я так люблю приходити на це місце.