17:40 

Гра в брутальність 2

ale.laska
Завіси колихаються ледь чутно від літнього вітру. Дівчина все ще дивиться у вікно не повертаючи голови, інша переступає з носків на п'яти стоїть біля дверей. Нарешті Дарця розвертається різко і несподівано.
-П'ять років. - голос ледь тремтить.
Мара лише мовчить, не наважуючись підняти очі , роблячи маленькі, обережні кроки в напрямку Дарини. Але та сама підходить до неї і боляче стискає їй плечі, стрясає її.
-Я кохаю тебе. - через силу шепоче Мара, виштовхуючи слова, які не змогла промовити тоді ще п'ять років тому.
Інша лише трусить головою, відпускає їй плечі і відступає на крок.
-Вибач мені. - дівчина опускається на долівку, чіпляє коліна Дарці, втуплюється в них пофарбованою в бузковий колір головою.
Та перед якою вибачається нарешті пускає сльозу, з важкістю набирає повітря в легені. Запускає пальці в бузкове волосся, стискає його і змушує Мару подивитись на себе. Починає розповідати:"-Коли тоді ти пішла, я ледь з глузду не з'їхала. Я кохала тебе понад усе, а ти просто зникла. Перші тижні я видзвонила всіх твоїх знайомих, замахала міліцію. оббігала і обдзвонила всі лікарні. Я зустрічалася з твоєю сукою мамою. Як можна бути такою байдужою? Вона нічого не знала. Ніхто нічого не знав. А потім те повідомлення одне єдине повідомлення через місяць "не шукай мене." і все! Це все, що ти могла тоді сказати мені? Перший рік був пеклом для мене. Все нагадувало про тебе. Твій дурний светр в чорну смужку, жовті кеди з стоптаними п'ятками, об які я постійно перечіплялась. Пісня в салоні маршрутки з радіо "Менти весєляться". Зелені стрижки, такі ж як у тебе. Я провалила випускні іспити. Ти пішла і забрала мою музику. Я не відчувала її... "- піаністка провела вільною рукою в повітрі, ніби перебираючи клавіші невидимого піаніно.
"Тебе не було. Я забила на друзів. Спілкувалася лише з тим дурним кошеням, яке ти перед втечею притягла до нашої квартири на ім'я Горілка. До речі Горілка хлопчик,тому я скоротила його до Гора. А другий рік був не кращий я здала іспити, знайшла роботу і весь час тільки і займалася, що працювала та як навіжена вишукувала тебе, в соцмережах на випадковому відео. Я збайдужіла до всього. Я все ще живу в цій квартирі, бо сподівалася, що одного дня ти прийдеш сюди - повернешся."
-Пробач мені. - губи Мари тремтять, ніби вона ось-ось розридається.
- Я хочу. Я дійсно дуже хочу. - піаністка гладить їй волосся.
-Ти пробачиш? - з надією дивиться бузкововолса дівчина на неї.
-Але я не можу. - видихає Дарця.
Мара встає і штовхає піаністку в плечі і зло, наче кішка шипить їй в обличчя: Тоді не смій говорити про пекло і кохання!
Її руки одразу ніби стискаються крижаними кайданами. Дарина бере її за зап'ястки: - Авжеж, адже все має обертатися навколо тебе, так?! Твої почуття! Твій світ! Ти!
- Не... я... щойно.... скаржилася. - розділяє дівчина речення на слова, а потім закусує губу і промовляє - я піду, відпусти мене.
Можливо це що треба зробити, але в її очах Дарина читає протилежне.
-Ні. - твердо відказує вона.
-Тоді пробач.
Ще одне тверде ні чує Мара у відповідь. Піаністка притягує її до себе, притискає з силою і згадує вечір біля клубу.
"-Не дозволю... - шепоче вона безперестанно цілуючи її в губи - псувати... - ще один поцілунок - собі...- і ще один. - Життя! - прикусує її губу."
Дівчина з бузковим волоссям, невпевнено ворушиться в міцних обіймах, цілує в краєшек вуст. І просить: Не відпускай мене ніколи. Ніколи більше.
-Не відпущу! - обіцяє Дарця. Вона завжди дотримується своїх обіцянок.

@темы: вроки, околоста

URL
   

мій простір

главная