• ↓
  • ↑
  • ⇑
 
Записи с темой: околоста (список заголовков)
14:05 

Листи коханим

Я ніяковію, верзу якісь дивні несінитниці поруч з тобою. А коли мовчу то чую стукіт шаленого серця у грудях. у тебе такі теплі руки, що хочеться, щоб ти мене обійняв - зігрів, відігрів своїм теплим диханням. Я мовчу, я так довго мовчу, бо якщо я розтулю свого рота, то мені здається я вибухну мильйонами кольорових скелець відтого що ти поруч, від того, що ти такий мовчазний, від твого гарного голосу. Але мовчати довго не виходить і я говорю, потоком ллються слова, бо втримати почуття в собі майже не виходить. Я з пересердя відкриваю вершки не з того боку, ти відбираєш у мене пластмасову чарочку з ними - допомагаєш. В мене тремтять пальці - я дужче стискаю в руках стаканчик з кавою. Помічаю твої дву футболки під теплим светром - два моїх улюблених кольори помаранчевий і жовтий. згадую літо і соняшники. Тепло розливається по всьому тілу. Я проводжаю тебе на Київ, так хочеться розплакатися вголос, замість цього я жартую і питаю про твій диплом. Ти відповідаєш я вслухаюся в голос і думки розбігаються навсебіч. Не виходить зібратись до купи, коли ти обіймаєш мене на прощання я забуваю, як дихати і поспішаю вийти, бо не вистачає повітря, я хапаю мороз ротом і відвертаюся, втікаю поспішно на зупинку. Діставшись додому тролейбусом, я довго ще не можу заснути від враження тобою. Я просто хочу написати: повертайся скоріше, без тебе в Сімферополі порожньо!

@темы: околоста

17:40 

Гра в брутальність 2

Завіси колихаються ледь чутно від літнього вітру. Дівчина все ще дивиться у вікно не повертаючи голови, інша переступає з носків на п'яти стоїть біля дверей. Нарешті Дарця розвертається різко і несподівано.
-П'ять років. - голос ледь тремтить.
Мара лише мовчить, не наважуючись підняти очі , роблячи маленькі, обережні кроки в напрямку Дарини. Але та сама підходить до неї і боляче стискає їй плечі, стрясає її.
-Я кохаю тебе. - через силу шепоче Мара, виштовхуючи слова, які не змогла промовити тоді ще п'ять років тому.
Інша лише трусить головою, відпускає їй плечі і відступає на крок.
-Вибач мені. - дівчина опускається на долівку, чіпляє коліна Дарці, втуплюється в них пофарбованою в бузковий колір головою.
Та перед якою вибачається нарешті пускає сльозу, з важкістю набирає повітря в легені. Запускає пальці в бузкове волосся, стискає його і змушує Мару подивитись на себе. Починає розповідати:"-Коли тоді ти пішла, я ледь з глузду не з'їхала. Я кохала тебе понад усе, а ти просто зникла. Перші тижні я видзвонила всіх твоїх знайомих, замахала міліцію. оббігала і обдзвонила всі лікарні. Я зустрічалася з твоєю сукою мамою. Як можна бути такою байдужою? Вона нічого не знала. Ніхто нічого не знав. А потім те повідомлення одне єдине повідомлення через місяць "не шукай мене." і все! Це все, що ти могла тоді сказати мені? Перший рік був пеклом для мене. Все нагадувало про тебе. Твій дурний светр в чорну смужку, жовті кеди з стоптаними п'ятками, об які я постійно перечіплялась. Пісня в салоні маршрутки з радіо "Менти весєляться". Зелені стрижки, такі ж як у тебе. Я провалила випускні іспити. Ти пішла і забрала мою музику. Я не відчувала її... "- піаністка провела вільною рукою в повітрі, ніби перебираючи клавіші невидимого піаніно.
"Тебе не було. Я забила на друзів. Спілкувалася лише з тим дурним кошеням, яке ти перед втечею притягла до нашої квартири на ім'я Горілка. До речі Горілка хлопчик,тому я скоротила його до Гора. А другий рік був не кращий я здала іспити, знайшла роботу і весь час тільки і займалася, що працювала та як навіжена вишукувала тебе, в соцмережах на випадковому відео. Я збайдужіла до всього. Я все ще живу в цій квартирі, бо сподівалася, що одного дня ти прийдеш сюди - повернешся."
-Пробач мені. - губи Мари тремтять, ніби вона ось-ось розридається.
- Я хочу. Я дійсно дуже хочу. - піаністка гладить їй волосся.
-Ти пробачиш? - з надією дивиться бузкововолса дівчина на неї.
-Але я не можу. - видихає Дарця.
Мара встає і штовхає піаністку в плечі і зло, наче кішка шипить їй в обличчя: Тоді не смій говорити про пекло і кохання!
Її руки одразу ніби стискаються крижаними кайданами. Дарина бере її за зап'ястки: - Авжеж, адже все має обертатися навколо тебе, так?! Твої почуття! Твій світ! Ти!
- Не... я... щойно.... скаржилася. - розділяє дівчина речення на слова, а потім закусує губу і промовляє - я піду, відпусти мене.
Можливо це що треба зробити, але в її очах Дарина читає протилежне.
-Ні. - твердо відказує вона.
-Тоді пробач.
Ще одне тверде ні чує Мара у відповідь. Піаністка притягує її до себе, притискає з силою і згадує вечір біля клубу.
"-Не дозволю... - шепоче вона безперестанно цілуючи її в губи - псувати... - ще один поцілунок - собі...- і ще один. - Життя! - прикусує її губу."
Дівчина з бузковим волоссям, невпевнено ворушиться в міцних обіймах, цілує в краєшек вуст. І просить: Не відпускай мене ніколи. Ніколи більше.
-Не відпущу! - обіцяє Дарця. Вона завжди дотримується своїх обіцянок.

@темы: вроки, околоста

10:41 

Русалки 1

-Вітер зміниться. - каже старий моряк, вдихаючи вологе повітря кострубатим носом.
Маленька, кругленька дівчинка вірить йому. Вона опускає свої пухкі, коротеньки ніжки до води і бовкає ними.
-Даринко, ти знов за своє. - бурмоче він промовляючи до дівчини.
- Дідусю, чому не можна? - плаксиво питає та, яку назвали Даринкою.
Ніхто не пам'ятає його ім'я, всі називають його дідусь.
-Русалки до себе заберуть. - старий моряк встає і стає видно, що він доволі високий і жильний. Борода його дістає до грудей заплетена в три коси, які сплітаються в одну. Борода є цілковитою протилежністю лисому черепу, який виблискує на сонці.
-Не заберуть. - дівчина заправляє пасмо солом'яного кольору за маленьке рожеве вушко.
- Хош научне обоснованіє? - питає він і погладжує свою дивну бороду.
-Давай. - посміхається дівчина.
Поруч з дивною парою з гучним "побережись" стрибає молодий хлопець з фігурою спортсмена. Дівчина тоскно проводжає поглядом хлопця. Старий моряк всміхається в вуса і каже: Хлопці любити не будуть.
- Угу. - каже дівчина і схиляє голову на груди, приховуючи сльози - вони й так на мене уваги не звертають, нема чого боятись.
- Агов. - старий моряк хмурить брови і підходить до дівчини, проводить рукою по її неслухняній чуприні і продовжує мову: - ти гарна. Просто ці бовдури - кивок в напрямку моря - вони цього не розуміють.
-Ага - губи дівчини тремтять, вона намагається ковтнути повітря - а ще батьки, однокласники, навіть подруги.
-Та хіба то подруги, які кажуть, що ти не гарна. - дідусь сідає поруч навпочіпки.
-Ех, дідусю. - тягне дівчина.
- Будеш тужити так,що негарна русалки заберуть. - знов промовляє дідусь.
-Чому? - знов питає Дарця.
-Розповісти?
-Авжеж. - дівчина повертається до старого моряка і витирає сльози, які ще не пролились.
- Русалки це ненароджені дівчата, або приспані матерями. - почав оповідку дідусь, дістаючи намисто з малахіту і перебираючи сухими гачкуватими пальцями.
Також це душі померлих наших пращурів. Русалки — напрочуд ніжні й сумні дівчата, одягнені в довгі аж до п’ят білі сорочки або зовсім голі, у зелених віночках із осоки чи галузок, з довгим розпущеним волоссям до самих колін.
На русалочий тиждень це саме сьогодні 23 червня, русалки ходили гуляти з водойм на сушу. Затягували дівчат, які сумують за хлопцями і бідкаються що вони не вродливі до себе. Питали перехожу дівчину -" Чом така сумна?" і як дівчина відповідала, що через парня, або не вродлива. русалки казали тоді : "будеш нам сестра." А як на шляху стрічався їм парубок то вони співами і своєю вродою заманювали його до води і потім там залоскочували до смерті. Затягували до себе в підводне князівство назавжди.
Роздався гучний тріск, то остання бубочка з малахітового намиста вдарила передостанню. Дарця з закрила роззявленого рота.
-Ось так от малеча. - дідусь встав і попрямував до Нахімовського майдану.
-Дякую. - вслід вже йому заволала дівчина. Ще раз подивилася на хлопців, які купалися в морі. Підібрала свої босоніжки і пішла додому. Можливо саме сьогодні їй насняться русалки, а може й ні.
Лише старий моряк знав, що ж насниться дівчині, перебираючи солом'яного кольору волосини в гачкуватих пожовклих від тютюну, а може й від старості пальцях.

@темы: русалки, околоста

11:55 

Вовкулака 1

Кожен отримає рівно стільки кари або милості, скільки коштують його вчинки. (Коран)
Звір стоїть оскабливши пику над вже вбитим оленем. Чоловік скляно, без виразу дивиться на звіра і на людей, які за допомогою багрів заганяють того в клітку. Його заціпеніння перериває дотик маленької долоні до плеча.
-Надію. - Іванна кличе гучно, бо знає інакше не докличеться.
-Я просто... - чоловік розгублено дивиться навколо.
-Пішли. - вона тягне його подалі від вольєрів з тваринами.
-Там вовк. - наче маленький хлопчик каже Надій,робить ковток, від чого кадик виділяється ще більше на його тонкій наче в гусака шиї.
-Його спіймали все добре. - вона бере його за руку, вчеплюєтся міцно за краї грубої бавовни куртки.
- Але... - заперечує чоловік.
-Що? - питає Іванка, хоча вже знає відповідь.
-Він міг втекти.
- Він хижак. - дівчина веде плечима наче їй холодно, потім на хвилю замовкає і продовжує: - дарма вони посадили його через клітку з оленем.
-Він міг втекти. - наче заведений повторює чоловік і хоче повернути голову - озирнутись.
-Хижаки ведомі почуттям жаги і поруч зі здобиччю, вони не володіють собою. - пояснює дівчина і відчуває, як чоловік забирає її долоню в свою і стискає міцно. Іванка мружиться, але не пручається.
Надій розвертає дівчину до себе і дивиться в теплі бурштинові очі. Дівчина не витримує, здригається, опускає очі додолу. Що вона там побачила? - можливо, те ж що олень, коли вовк виліз з вольєру.

@темы: околоста, вовкулака

23:08 

Молитви 2

Коли чиниш добре, хіба не підносиш обличчя? А коли не чиниш доброго, то гріх у порозі лежить; він зваблює тебе до себе, але ти пануй над ним.
(Бут.4:7)


Нудота підкатує раптово, піднімається спочатку до грудної клітини, потім до горла. Вона механічно посміхаєтся, кутки губ піднімаються в гору і одразу опускаються до низу, утримує посмішку на 3 секунди. Дівчина судомно вбирає кисень і промовляє щось до тої хто стає завадою на шляху.
-Дай пройти. - витискає вона кожну літеру по краплині.
-Нам треба поговорити. - інша посміхається і бере в свої руки її плечи.
- Пройти. - шепоче вона знов і піт стікає по тонким бровам, потрапляє в очі. Дівчина скліпує його.
- Ні. Лелю, послухай. - хитає головою інша дівчина.
Леля не хоче слухати її нудить, в вухах бє набатом кров, так, що слова Поліни долітають до мозку ніби крізь воду. Раптом нізвідки піднімається шквальна хвиля каламутно-болотяного кольору. Вона накриває обох. Потраплячи під воду дівчина опиняється в капличці, бачить фігуру чоловіка, що поклавши коліна та схиливши голову молиться. Це він - Зореслав. Їй стає легко і вона промовляє до нього : -Тобі це не допоможе. Та знов відчуває воду , починає задихатися і падає в обійми Поліни. Лише в її обіймах розуміє, що це не по справжньому.
-Що таке? - Поліна з силою трусить Лелю і нажахано переводить погляд з своїх рук на бліде, наче у примари обличчя подруги.
-Все добре, мені треба додому. - та до якої звернулася, вже не намагється бути приязною.
Поліна бере дівчину під руку і вони повільно крокують до калітки. Леля знов провалюється. Вона застигає, зіниці її розширються, погляд стає порожнім.
Чоловік проводить по обличчю руками, намагається взяти себе до рук.
-Тобі не сховатися від цього. - промовляє Леля. Тепер вона точно знає, що означає цей приступ раптової нудоти.
Леля знов опиняється тут і зараз.
-Ти мене налякала. - промовляє Поліна, гризучі ніготь.
-Вибач мені, дякую з атурботу, але я якось сама. - дівчина виривається з обіймів і іде геть.
-Але... - Поліна розгублено дивиться їй в слід.

@темы: молитви, околоста

03:04 

Дракон 3

Вона каже, що це миші зїли сир. Насправді то не миші, насправді сир їсть щось інше і миші побачивши його просто втікають як найдалі. Вона ховає по кутках мішечки з сіллю та шафраном з свастикою Сварога і шепоче прохання Ладі та Перуну по ночах. Але ті хто жеруть сир і інші запаси продовжують приходити. Її світлорусяві коси ідуть на простирадло для запасів, вона вплітає туди польові трави і вишиває символ Небесного Вітру і Додоли. Але потвори продовжують приходити. Дівчина смикає себе за обпатране волосся і плаче з розпачу закусуючи губи, бо дітям важко переносити голод, дорослі звикли. Вона іде до запасів піднімає простирадло і знов бачить, що половини їх зникла і тоді приходить Додола. Дівчина ніби зіткана з води і світла очі її небесні в них відображується веселка. Волосся в Додоли мокре з нього крапає вода на долівку і там де повтори понищили запаси вода випаровується зі свистом.
-Іди собі. - промовляє божество до Ярини і підштовхує дівчину до виходу, залишаючи мокрі сліди на вишитому стриї. Здається в її голосі злилися усі краплі дощу, в ньому чутно шурхіт мокрого листя. Ярина йде геть.
Додола схиляється над простирадлом і співає. Дракон памятає спів богині, він чує його за два світи від Ірія/Землі. Він виникає за містом в лічені секунди і перекидується на чоловіка. Дракон знає, що вона буде прохати його перемогти Васіліска.

@темы: дракон, околоста

21:13 

Гра в брутальність

Вона обпирається об стіну, затискає фільтр міцно поміж губ і посміхається їй одним куточком своїх тонких губ. Та якій посміхаються знає, що це все лише гра в брутальність. Підходить на крок ближче ніж дозволяє особистий простір. Бере з її губ цигарку і ламає навпіл тонкими пальцями піаністки.
-Якого милого... - але дівчина не домовляє лайку. Мякі губи накривають її.
-Не дозволю... - шепоче піаністка непрестанно цілуючи її в губи - псувати... - ще один поцілунок - собі...- і ще один. - Життя! - прикусує її губу.
Тримає в руках обличчя ніби знає, що інша неодмінно вирветься. Але інша дівчина не виривається їй ніхто ще не казав таких щирих слів. Вона відповідає на поцілунок, намагається взяти вгору, але програє. Виривається, трусить головою. Піаністка хапає її в свої обійми, інша пручається.
-Відпусти Дарцю. - шипить дівчина.
- Маро, ні. - голос Дарці твердий.
-Я хочу піти. - гне свою лінію Мара.
-Ти хочеш залишитись.
-Ага, аж два рази. - іронічно сміється інша дівчина.
-Якщо додому я тебе проводжаю. - категорично відповідає піаністка.
-А як ні? - не може не покепкувати Мара.
-Якщо не додому, то ти залишаєшся зі мною.
- Я не хочу, а там весело. - вона нарешті виривається і обертається обличчям до Дарці, киває головою в напрямку нічних вогнів клубу.
- Знову шукати пригод на дупу?
-А якби і так. - руки в кишенях і здвигнуті брови не передрікають нічого доброго.
- Я не хочу, щоб ти псувала собі життя. - Дарця підходить і бере Мару за плечі.
- Мені байдуже. - Мара опускає голову собі на груди.
- А мені ні.-руки стискають плечі міцно і боляче.
- Відпусти. - вже тихо каже Мара і голос зривається.
- Ні. - піаністка робить крок і обіймає її.
Та яка намагалася піти втикається головою в плече піаністки і сльози повільно ковзають по щокам, по носу, спадають на рукав футболки. Мара розуміє Дарці дійсно не байдуже, їй не по цимбалах саме на неї. На таку як вона є, на її категорічність, на її істерики і складні стосунки з оточуючими. Довгі тендітні пальці зариваються в жорстке пофарбоване в зелений колір волосся, пропускають пасма крізь себе. Дотики лагідні яскрава протилежність, хватці, яка змушує ще сильніше втиснутися в обійми. Мара заплющує очі і вдихає запах піаністки. Вона пахне лимонграссом і шипшиною, запах заспокоює, заколисує. Їй хочеться перетворитись на кошеня і помурчати в цих міцних надійних обіймах.

@темы: околоста, вроки

10:52 

Молитви 1

І молитва віри уздоровить недужого, і підніме його Господь, і якщо він учинив гріхи, простяться йому.
(Як.5:15)


Чоловік стоїть на колінах перед алтарем з заплющеними очима. Важкі краплі поту стікають по носу і падають на холодну долівку. Збираються у скронь, перетікаючі на високе чоло, а з чола ковзають на ніс. Його губи втомлено шепочуть молитву. В капличці холодно, але він палає. Чоловік вічдуває потріскування полумя свічей. Він так втомився: спина затекла від згорбленного стану. Він не лічить часу, лише знає, що вже в соте повторює одні й ті самі з дитинства завчені слова.
-Тобі це не допоможе. - високий дівочий голос втручається в його свідомість.
Сполохано і швидко розплющує очі, піт потрапляє до них і пече. В приміщенні нікого немає, здається це його свідомість кепкує над ним зло і незграбно. Він тихенько осідає на долівку і судомно вбирає кисень, горло стискається ледь пропускаючи повітря до середини. Чоловік робить ковток, але це не допомагає, в роті майже не залишилося рідини, але вона рясно виділяється крізь пори шкіри. Плечі його здригаються і опускаються. Проводиь долонями по обличчю розтираючи очі, позбавляючись поту. Тишу знов прорізає той самий дівочий голос: Тобі не сховатися від цього.
Серце пропускає удар і розганяючись наче на гойдалці бє об грудну клітину, так що в очах темнішає. Чоловік підкошено валиться на бік, втрачаючи свідомість.

@темы: молитви, околоста

00:54 

Майбутнє

Друга година ночі, я прокидаюсь від дзвінка. Мій кіт зістрибує з підвіконння. За вікном йде дощ, в кімнаті задуха. Я беру стільниковий - це Антоніна.
-Так. - я роблю глибокий вдих і куйовджу волосся біля потилиці, щоб прокинутись.
-Мені страшно. - в слухавці тремтить її голос.
-Що таке? Що сталося? Мені приїхати? - я швидко ставлю питання. А потім мене накриває від її спогадів, штормовим вітряним подихом. І я відчуваю, переживаю чужі - не свої спогади. Дихання біля вуха, табак і біль. І нерозуміння Тоні. Біль здається скрізь, розриває навпіл моє, тобто її тіло. Але попри біль мені так страшно, що я заклякла, немає змоги бодай скрикнути. Або відштовхнути того, хто навалився на мене. Кров на білій спідниці, яку вона обирала з мамою. В легенях ледь жевріє повітря, дихати не хочеться. Робиш вдих ледь чутний і разом в ніс вдаряє парний запах крові і солоний, гіркий запах чужого поту. В роті ці запахи змішуються в стально-гіркий присмак, слина стає вязкою і хочеться сплюнути. Лише скулиш жалібно, а потім все обривається ніби, вимкнули світло. В очах темнішає і провалююсь у прірву, не відчуваєш опори і одразу шух. Голова наче з цегли, не хочеться розплющувати очі, але потрібно встати. Встаєш механічно і важко. Голова наче з цегли, не хочеться розплющувати очі, але потрібно встати. Встаєш механічно і важко. Чіпляєшся пальцями за стіну і ідеш. Крок і ще один, попри біль. На вулиці сутінки укутують будинки, небо таке сіро-рожеве, що можна залюбуватися. Плентаєшся додому: під’їзд, ключі, двері - все це дається важко. Не потрапляєш до замку з першого разу. Батьків, як завжди немає вдома. Ванна кімната доволі простора. Знімаєш речі і кидаєш до смітника, Вода в ванні гаряча, шкіра розпарена і червона. Дивишся без інтересу на синці на плечах, треш їх губкою ніби це фарба, яку можна стерти. Синці не стираються, так само, як і спогади. Відчуваєш себе брудною з маківки до самих пят. А потім ти бачиш лезо від станка для гоління. Швидко здіймаєшся на ноги ковзаєш ледь не впавши до ванної знов. Підходиш до скляної полички і обережно береш лезо двома пальцями, пробуєш чи гостре, проводиш пальцем по ньому. Кров проступає краплями граната на подушці пальця, вдаряє в нос, не такий запах, але все одно тебе мутить. Ти судомно видихаєш. Сідаєш в ванну і робиш перший надріз на руці, кров маленькою червоною змійкою біжить від зап’ястка в воду, вода стає рожевою. Інший зап’ясток ще одна червона змійка. Ти заплющуєш очі, готовий провалитися в солодку дрімоту. Темрява наче тепла ковдра тиха і спокійна. Сильні руки підхоплюють тебе під пахви, висмикують вже з холодної води. З далеку, ніби з під товщі води ти чуєш істеричні схлипи мами. Ти мотаєш головою, щоб позбутися їх. Але це твоя дійсність, останнє, що ти відчуваєш це горизонтальну поверхню на яку тебе поклали.

@темы: майбутнє, околоста

11:40 

Подруги 2

Вона дивиться в дзеркало на свої ключиці, проводить по ним короткими пальчиками. Темноволоса дівчина підходить до неї і питає: Що це таке ти робиш?
-У мене негарні ключиці. - зітхає дівчина.
-До чого тут ключиці? - всміхається брюнетка і закатує блакитні очі до стелі.
-Розумієш Антону подобаються ключиці яскраво виражені. - дівчина прибирає каштанове пасмо за вухо і повертається до подруги.
-Бажано, - протяжно каже темноволоса - не майся дурю це раз і по друге твій Антон просто козел: він що з початку не бачив яка ти. І взагалі - робить вона наголос - люди кохають за те що в середині, а не за зовнішність.
-Тобі легко казати, Марто. - з докором промовляє Бажана. - Ти струнка і у тебе тих чоловіків, хоч греблю гати. А я маленька, пухкенька і пальці обрубки.
Дівчина підтискає губи її сірі очі наповнюються сльозьми, обличчя червоніє. Марта підходить до неї і обіймає.
-Дурко-ревко ти така гарна. В тебе найглибші сірі очі. Найкрасивіше і наймякіше каштанове волосся, яке я бачила за життя. А ще ти граєш на гітарі наче Сарсаваті.
-Ти хочеш сказати що у мене чотири руки? - питає ображено дівчина. Цілком в її дусі знати міфологію і не розуміти метафор.
-Ні. Ти так само божественно граєш.
-Дякую. - Бажана відсторонюється витирає сльози, намагається посміхнутися.

@темы: околоста, випадкове

10:06 

Подруги

Ось вона стоїть на кухні в футболці якогось з її чоловіків, по всій робочій поверхні столу валяються шкаралупи, то тут, то там плями від молока. До кухні входить інша дівчина, обводить поглядом свою розгромлену кухню і сідає на табурет притуляється спиною до стіни. Дівчина прикриває очі і дивиться з під вій на іншу. Інша висалапує кінчик язика від передсердя і збиває інгредієнти до омлету в омлет. Вона не помічає свою подругу, запалює комфорку - обпікає пальці запальничкою, ледь не випускає з рук миску з омлетом. З губ злітає "трясця". Та що сидить на табуреті стримує смішок і питає: Ти хоч готувати вмієш?
Та до якої звернулися обертається, виставляє вперед підборіддя і з усією рішучістю каже: Я прочитала рецепт і бачила, як ти готуєш.
Цілком в її дусі, прочитати інструкцію і зробити по ній.

@темы: околоста, випадкове

14:10 

Прірва поміж світами

Взагалі у Драконів, як у вищої харчової ланки не було на Землі ніяких суттєвих, навіть можна сказати серйозних ворогів. Але не права буде та людина, яка думає, що дракони живуть лише в нашому світі. Драконам і потрібна була подоба драконів, щоб можна було літати поміж світами. Також в них були Дари - Дари Драконів: хтось міг творити словом, хтось музикою, а хтось міг грати на променях сонця, щоб вселяти віру в різних істот, одному з Родів Драконів Ярослава було даровано допомагати новому життю, або ж підтримувати ледь жевріюче життя і відновлювати рід будь-яких живих істот. На жаль цей дар мав і зворотній бік, за цим родом і полювали перевертні. Перевертні жили в іншому світі мали Дар перетворюватись на різних живих тварин. Іноді когось з Родів перевертнів викидувало на Землю звідси і легенди та міфи про перевертнів. Правда більшість яких немає справжнього підґрунтя під собою. Був Рід Вовків - вовкулаки, Рід Котів - котолаки, Рід Зміїв. У кожного також були Дари перевертнів поза тим що вміли вони перетворюватись згідно роду на істот Заступників, але також були наділені їх якостями, вовки були берсерками мали сувору вдачу, цей рід був воїном. Коти були наділені красою та творчістю. Змії ж розумом. Коти не втручалися взагалі в політику їх Світу Мари, в той час як Вовки завжди воювали зі Зміями. Але напередодні великої битви не можливо залишитися осторонь нікому.
Також можна окремо висловити зауваження, що Дар життя наділяв драокнячу кров, і найголовніший орган який качає кров - серце, здатністю відновлювати рани, та навіть відновлювати тіло з душею після смерті.

@темы: Дракон, околоста

11:42 

Дракон 2

Дракони єдині живі створіння з казок, які змушували тебе захопливо завмирати і роздивлятись книжки з ними, читати запоєм, тужити, коли вони помирали. Ти завжди хотіла собі дракона. Вільного, чарівного, сильного, незалежного, кровожерливого Дракона.
- Завжди мріяла собі завести чоловіка на кухні – посміхаєшся ти йому.
Він ковзає поглядом по твоєму обличчю, шиї, ключицям, грудям, і ти відчуваєш шкірою, тепло його дотику, ніби він пестить тебе пальцями, долонею, всією рукою. Тобі стає жарко і ти швидко ховаєшся в ванній. Вмикаєш холодну воду і вмиваєшся, дивишся на себе в дзеркало, помічаєш майже багряні засоси на шиї і ключицях, синці на своїх зап’ястках, півмісяці від його зубів на своїх плечах. Намагаєшся згадати, коли ти встигла всі ці подаруночки отримати. Краплі води стікають по твоєму обличчю. Проводиш по ньому розкритими долонями стираючи воду. Спалах в голові.
Тобі чотирнадцять років, ти розповідаєш про своє захоплення другу.
-Дракони! – вигукує здивовано твій друг Тамерлан.
-Так – ствердно киваєш йому.
-Добре – він відкриває свій бездонний наплічник і дістає зошита і починає читати: Перш за все, дракони мають певний статус . Цей статус туманний і ледве пояснюється, проте він є. Про це свідчить розповсюдження міфів про драконів. Дракони існують зазвичай в гірських районах, сплять на золоті, харчуються незайманими дівчатами.
-Сніданок, готовий янголе – гукає він і це вириває тебе зі спогадів.
Ти витираєш обличчя рушником, відкриваєш двері і повільно виходиш з ванни. Чоловік підходить бере тебе за шию, пестить потилицю і цілує в губи. Його теж звуть Тамерлан, так само як і твого друга дитинства. Тільки от він зовсім не чорнявий. В нього світло-русяве волосся зачесане в досконалу зачіску, ніби він щойно з перукарні. Сірі наче криця очі і жорстоко-окреслена верхня лінія вуст. В нього впевнені рухи і жорстокі пальці. Він втискує тебе в себе, так що між вами немає жодного міліметру вільного простору. Ти здаєшся під його напором, жужмиш його сорочку, яка без жодної складки заправлена в штани. Він відривається на хвильку від твого роту, щоб вдихнути і знов накидається на тебе з поцілунком. Ти тягнешся на зустріч, ви стукаєтесь зубами, він облизує язиком твої зуби, піднебіння поглиблює поцілунок. Як раптом ваше уривчасте дихання перериває дзвінок його стільникового.

-Тато, я не хочу ночувати у тітки
-Але я не можу тебе залишити одну, маленька – чоловік лагідно посміхається до доньки – Збирайся.

-Вибач- він видихає тобі у рота і дістає телефона з кишені.
Ти з цікавістю зазираєш, в намаганні подивитись, хто абонент. Тамерлан сідає на стілець.
-Так слухаю – його голос змінюється в ньому чутно лагідний бриз морського узбережжя.
Людина, яка на тому конці дроту, йому дуже дорога. Ти обережно йдеш до своєї кімнати, щоб не підслуховувати, в горлі застрягає комок, а до очей підступають сльози. З тобою він так не говорить. В кімнаті його піджак висить на спинці стільця, ти проводиш пальцями по його коміру. Дивишся на долівку на безлад з твоїх речей, підходиш до шафи і вдягаєш першу ліпшу футболку. Виходиш з кімнати. Він сидить на стільці, зціпив руки.
-Це була донька – говорить він тобі.
-Донька – вигукуєш ти здивовано.
Тамерлан трохи піднімає брову вгору, ніби це те чого не потрібно пояснювати, ніби ти все про нього знаєш.
-Ти не казав, що в тебе є донька – ти переступаєш з ноги на ногу, виправдання звучить в твоєму голосі.
- Їй чотирнадцять років. Вона зараз у тітки, моєї сестри – спокійно відповідає він на твої невиказані питання.
-Вибач, я…-ти не договорюєш, бо не находиш слів.
-Не варто. Їж – він трохи повертає голову в бік столу.
Ти лишень зараз помічаєш стіл і завмираєш. Салат з фетою і червоними помідорами, яйця пашот, тости, малиновий джем. Звідки все це ти не розумієш, бо точно пам’ятаєш, що окрім сиру і пакета молока у тебе в холодильнику більше нічого не було. Але під його поглядом слухняно сідаєш за стіл.
Береш виделку і розумієш сніданок на одну особу.
-А ти?
- Виявилось мені треба йти – його голос не змінюється, тобі здається, що йому не шкода.

Дракон розправляє крила, піднімає пику в бік холодного місяця. В його очах, кольору гречаного меду, відображається молодик.

Ти підтискаєш свої вуста ображено, поміж брів виникає зморшка. Відкладаєш виделку.
-Мій піджак- говорить Тамерлан встає зі стільця.
Підстрибуєш наче на пружині і ідеш за його піджаком хочеться повити, побити його кулаками. Замість цього приносиш йому піджак. Він забирає його, елегантно вішає на згин ліктю і йде до дверей. Вже на виході не повертаючи голови каже: Сьогодні о восьмій вечора в «Марьіній рощі» ми вечеряємо, одягни сукню.
Двері зачиняються. Ти нарешті робиш видих, тебе пробивають дрижаки, намагаєшся вирівняти дихання. Сльози повільно котяться по щокам. Ти обпираєшся на стілець, притискаєш вузьку долоню до лоба. Розумієш, що тільки-но Тамерлан сказав, що ви ще раз зустрінетесь. Лунає дзвінок твого стільникового. Зриваєшся в пошуках телефону, боляче б’єшся великим пальцем ноги об поріг, чіпляєш плечем двері, знаходиш його.
-Так – видихуєш в трубку, кусаючи щоку, щоб не заплакати.
- Янголе, ти ж снідаєш – це Тамерлан.
-Ні- і одразу говориш виправдовуючись – ти ж подзвонив.
- Поснідай. Коли буду вдома я тобі подзвоню.- його ніби-то не цікавить твоя відповідь, він кладе слухавку.
Навіщо він назвав тебе янголом. Адже ти зовсім не схожа на цих нудних гарних створінь. В тебе карі очі і безбарвні вії, волосся кольору спілих каштанів.

- Янголе мій- у твоєї матінки лагідні руки, вона обіймає тебе.
-Я не янгол – ти тупаєш своєю маленькою ніжкою.
-А хто ж тоді? – дивується вона.
-Я принцеса – пояснюєш.
До принцес завжди прилітають дракони.

@темы: дракон, околоста

08:54 

Дракон 1

Надихнулася цим
Чоловіча спина на кухні зранку. Стукіт ножа об дошку. Запах чужого парфюму на твої подушці. Ледь продираєш очі, щоб знов заснути. Звук ножа дратує. Ти встаєш легка наче повітряна кулька і прямуєш на кухню, а там чужа чоловіча спина і красиві сильні руки нарізують помідор, ніж рівномірно стукає, сік з помідора стікає по пальцям червоний наче твоя кров. Ти закусуєш губу і просто дивишся зачаровано. Він повертається його очі холодні наче Антарктида. Куточек губ його піднімається в вітанні. І ти раптово відчуваєш себе беззахисною, розумієш, що зовсім неодягнена, проводиш нервово рукою по волоссю.

-Тато, а лицарі бувають в справжньому житті?
-Якщо ти в них віриш, то так.
-А дракони?

Він посміхається вже всім обличчям верхня губа його трохи піднімається оголив рівні, трохи жовтоваті зуби.
-Скоро буде сніданок - каже він захриплим від сну голосом.
І раптово ти усвідомлюєш, можливо лицарів в справжньому житті і немає, але дракони точно існують.

@темы: Дракон, околоста

12:44 

Мате

Саме в дванадцять років Слава зрозуміла, що краще вона б народилася хлопчиком.
Вона, як миша проковзує до своєї кімнати, її сусідки по кімнаті з табору вже сплять. Слава бере рушника і так само не чутно, щоб нікого не збудити іде в кінець коридору до душової. Вона притискається до стіни і намагається дихати, тіло її не слухається, по шоках біжать сльози, грудна клітина часто-часто здіймається. Вона намагається набрати повітря в легені, але груди стискає ніби жорстким ланцюгом.
-Дихай, дихай – шепоче вона ледь чутно крізь сльози, гучно схлипуючи.
Кусає тонкі губи, б’ється головою о кахлі. – Дихай!
Тонкі пальці мнуть рушника, ноги підгинаються і вона сковзає по стіні біля раковини. Опускається на холодну долівку. Ховає обличчя в рушнику ще раз схлипує – її дуже боляче. Нарешті дівчина випрямляється і встає. Буквально зриває з себе легеньку сукню і все інше, вішає рушника і йде до душу. Відкриває кран – вода холодна. Вона стоїть під тонкими струмінцями в намаганні забути сьогоднішній вечір. Немає спогадів, у неї насправді немає спогадів. Лише відчуття провини і болю і ще бруду – рве її груди. Відчуття чужих рук, які затискають плечі, але не так сильно, щоб зробити боляче, а лише в намаганні утримати від втечі. Чужий подих біля вуха хрипкий з домішкою дорогих цигарок. Біль спалахами, такими місцевими, нестача повітря. Сльози ніби розплавлений віск свічки по щокам, бо це неможна витримати. І порожнеча в голові. Слова « я тебе проводжу» прокатуються в ції порожнечі громовими розкатами.
-Ні – вистачає її сил сказати і вона розвертається біжить геть.
Слава не хотіла цього, її просто подобалося розмовляти про футбол, її просто набридли сусідки по кімнаті, які весь час сперечалися про нові серіали і якісь хлопчикові американські групи накшталт «Backstreet Boys». Вона їх не розуміла. А він був цікавим в нього були такі ж уподобання як і у неї, він розбирався в техніці і машинах. Вона знала, що не можна залишатися на вечір у вожатих, тим більше залишатися наодинці з вожатим, всі інші кудись пішли. Але з ним було весело, по справжньому весело. Вона просто не помічала його поглядів та жестів чи не розуміла їх значення.
Чого лише людина не зробить, щоб позбавити себе нудьги.
Вона закриває душ і відчуває озноб, ледь переставляючи ноги виходить з кабінки. Розтирає шкіру так щоб вона почервоніла, зуби стукотять одне об одного. Вона збирає речі і прямує до своєї кімнати, там в душовій вона залишає свої відчуття і спогади про те що з нею було. В голові знов порожнеча, втома накриває невидимою ковдрою її плечі, вони опускаються.

@темы: моє, околоста

мій простір

главная